Читати книгу - "Затемнення"

Я здригнулася.

Я ретельно витерла гумкою весь абзац, а потім написала поверх:

А як щодо Чарлі? Вона могла з явитися в нього.

Едвард почав хитати головою ще до того, як я закінчила, очевидячки, збираючись применшити небезпеку, яка загрожувала Чарлі. Він простягнув руку по записку, але я його проігнорувала і продовжила писати:

Ти не можеш знати, що вона про це не думала, бо тебе тут не було. Флорида — то була погана ідея.

Він видер сторінку з-під моєї руки.

Я не міг відпустити тебе саму. У декого таке везіння, що не вижила б навіть чорна скринька.

Це було зовсім не те, що я мала на увазі; у мене й на гадці не було їхати без нього. Я хотіла сказати, що ми мали залишитися тут разом. Але його відповідь збила мене з думки і навіть заінтригувала. Ніби я не можу перелетіти країну, щоб не змусити літак впасти. Смішно якось.

Припустімо, що через моє невезіння падає літак. Що б ти робив у такому разі?

Він намагався приховати посмішку.

— А чому літакові взагалі падати?

— Пілоти відключились, п’яні.

— Дуже просто. Повів би літак сам.

Ну, звичайно. Я закопилила губи і спробувала ще раз.

— Обидва двигуни вибухнули, і ми у смертельному вихорі падаємо вниз.

— Я почекаю, поки ми достатньо наблизимося до землі, міцно схоплю тебе, проб’ю обшивку і вистрибну. А потім приведу тебе до місця, де сталася аварія, і ми будемо шкутильгати серед уламків, наче двійко найбільших щасливчиків у світі.

Я зупинила на ньому німий погляд.

— Що? — прошепотів він.

Я похитала головою, збентежена.

— Нічого, — відповіла я самими губами.

Витерши гумкою це недоладне листування, я нашкребла ще один рядок:

Скажеш мені наступного разу.

Я знала, що буде наступний раз. Змагання триватиме, поки хто-небудь не програє.

Едвард подивився мені у вічі довгим поглядом. Цікаво, який вигляд мало тоді моє обличчя — на дотик воно було холодним, значить, рум’янець іще не повернувся. На віях іще не обсохли сльози. Він зітхнув і коротко кивнув.

Дякую.

Папірець зник із-під моєї руки. Я підняла очі, кліпаючи від здивування, — містер Берті саме проходив між рядами.

— Це щось таке, чим би ви хотіли поділитися з усіма, містере Каллен?

Едвард підняв на нього безневинний погляд і простягнув аркуш паперу, що лежав поверх його папки.

— Мої записи? — запитав він, вдаючи розгубленість.

Містер Берті пробіг очима по написаному — понад усякий сумнів, то був бездоганний конспект його лекції, — а потім відійшов, насупившись.

Згодом, на уроці математики — єдиному, куди Едвард не ходив разом зі мною, — я почула плітки.

— Ставлю на великого індіанця, — сказав хтось.

Я роззирнулася і побачила, як Тайлер, Майк, Остін та Бен схилили голови один до одного і захоплено про щось розмовляли.

— Ага, — прошепотів Майк. — Ви бачили габарити отого хлоп’яти Джейкоба? Гадаю, що він покладе Каллена на лопатки, — судячи з голосу, Майку стало приємно на саму думку.

— А на мій погляд, — заперечив Бен, — не треба недооцінювати Едварда. Він завжди такий… упевнений. Здається мені, що він може за себе постояти.

— Я згоден із Беном, — сказав Тайлер. — Крім того, якщо те хлоп’я наїде на Едварда, то за нього заступляться його братики-громили.

— Хто-небудь із вас був недавно в Ла-Пуші? — запитав Майк. — Пару тижнів тому ми з Лорен їздили туди на пляж, і повірте мені, друзяки Джейкоба не менші за нього.

— Гм, — промовив Тайлер. — Шкода, що діло так ні до чого й не дійшло. Мабуть, ми вже ніколи не дізнаємося, чим би воно закінчилось.

— А може, й дізнаємося, — сказав Остін.

Майк посміхнувся.

— Хто хоче зробити ставки?

— Червонець на Джейкоба, — випалив Остін.

— Червонець на Каллена, — підхопив Тайлер.

— Червонець на Едварда, — підтримав його Бен.

— Джейкоб, — сказав Майк.

— Гей, хлопці, хто-небудь знає, в чому там справа? Це може вплинути на шанси по ставках.

— Дай-но я здогадаюсь, — промовив Майк, але в цей момент помітив мене, водночас із Беном і Тайлером.

Судячи з виразів їхніх облич, вони не зрозуміли, що я все чула. Вони швидко почали роззиратися і шарудіти паперами на партах.

— А я все одно ставлю на Джейкоба, — пробурмотів Майк собі під ніс.

РОЗДІЛ 4. ЗАКОНИ ПРИРОДИ

У мене був поганий тиждень.

Я знала, що нічого суттєвого не сталося. Так, Вікторія не здалася, але хіба я сподівалася хоч на одну мить, що здасться? Її поява лише підтвердила те, що я знала і так. Жодних причин для нової паніки.

Теоретично. Але не панікувати було легше собі звеліти, аніж зробити.

Заняття закінчилися декілька тижнів тому, але сидіти склавши руки, слабкою та беззахисною, в очікуванні нової катастрофи, було, на мою думку, безглуздо. А залишатися людиною виявилося занадто небезпечно — все одно, що напрошуватися на неприємності. Хтось на кшталт мене не повинен бути людиною. З моїм везінням треба бути трохи менш безпорадною.

Але ніхто не хотів мене слухати.

— Нас семеро, Белло. І в нас є Аліса, тому я не думаю, що Вікторія захопить нас зненацька. І заради безпеки Чарлі важливо, щоб ми дотримувалися початкового плану, — сказав Карлайл.

— Ми ніколи не дозволимо, щоб із тобою щось сталося, люба моя. І ти це знаєш. Будь ласка, не хвилюйся, — мовила Есме і поцілувала мене в чоло.

— Я такий радий, що Едвард тебе не вбив! З тобою все набагато веселіше, — сказав Еммет. Розалія сердито глянула на нього.

Аліса закотила очі зі словами:

— Ти мене ображаєш. Невже це насправді тебе хвилює?

— А навіщо тоді Едвард потягнув мене до Флориди, якщо немає приводу для хвилювання? — наполягала я.

— Хіба ти не помітила, що у Едварда невелика схильність до перебільшення?

Джаспер, скориставшись своїм дивним даром контролювати емоційну атмосферу, мовчки зняв цілковито мою паніку та напруження. Я заспокоїлася і відмовилася від свого відчайдушного наміру.

Але щойно ми з Едвардом вийшли з кімнати, цей спокій розвіявся.

Ми домовилися, що я просто забуду про схиблену вампірку, яка вистежувала мене