Читати книгу - "Осінь патріарха"

одягалася, зачісувалася, взувала свої найкращі туфлі, щоб прийняти як годиться неочікуваного гостя, цього дідугана, який розгублено питався: “де ж ти, Мануело Санчес, моя недоле? Я шукаю тебе і не знаходжу в цьому жебрацькому домі! Де твій солодкий подих серед цього смороду недоїдків? Де твоя троянда, де твоє кохання? Звільни мене з цієї клятої катівні сумнівів!” - зітхав він, і ось вона постала у дверях, наче образ із сновидіння, відбитий у дзеркалі іншого сновидіння, - на ній була дешева сукня й стоптані туфлі, волосся вона сколола нашвидкуруч, та все одно вона була найпрекрасніша і найгордовитіша жінка на землі, і троянда палала в її руці, - засліплений, він насилу спромігся вклонитися, коли вона з високо зведеною головою привіталася до нього: “хай вас бог береже, ваше превосходительство”, - і сіла на диван навпроти нього, недосяжна для гидкого духу, що йшов од гостя, - “і тоді я вперше зважилася глянути йому в лице, крутячи в руках жарину троянди, щоб він, бува, не помітив мого ляку, - без жалю розглядала я ці губи кажана, ці німі очі, які дивилися на мене мовби з глибокого ставу, цю землисту, жовтаву, безволосу шкіру - тільки руки в нього були гладенькі, а надто права, на якій красувався перстень з президентською печаткою; його правиця безвільно лежала на коліні; я розглядала його полотняний костюм, обвислий, наче всередині й не було нікого, його здоровенні, як у небіжчика, черевики, бачила його приховані думки, його потаємну владу, я розглядала цього найстарішого на землі старого, цю найстрашнішу людину, яку вся країна найбільше ненавиділа і найменше жаліла; він обмахувався своїм сомбреро, мовчки позираючи на мене з іншого берега, - “о господи, який же він похмурий!” - злякано подумала я, а вголос мовила нечуло: “чим маю служити вашому превосходительству?” - і він урочисто відповів: “я прийшов тільки для того, щоб прохати вас милостиво прийняти цей візит”. Він день у день відвідував її протягом багатьох місяців, завжди в мертві години спеки, тоді, коли раніше бував у Бендісьйон Альварадо: він сподівався обдурити цим службу безпеки - хай собі думають, ніби президент у матері, - але він не відав того, про що вже знав увесь світ, - що його охороняють, не спускаючи очей, причаєні з гвинтівками в руках на дахах будинків снайпери Родріго де Агіляра, і що вони ж таки навмисне створюють на вулицях якесь пекельне безладдя, а потім, орудуючи прикладами, розганяють усіх, щоб ні одної живої душі не було з другої до п’ятої години на тих вулицях, якими він мав проїжджати, - було наказано стріляти в кожного, хто хоч носа виткне на балкон, проте навіть найменш цікаві городяни встигали побачити президентський лімузин, перефарбований під таксі, встигали розгледіти, що в машині сидить хтивий дідуган, перевдягнений у цивільне, - всі помічали його бліде, наче в сироти, обличчя: то було лице людини, яка бачила на своєму віку багато світанків, часто плакала потай і вже не зважала на те, що подумають про руку, яка хапається за серце; схожий на сумного старезного звіра, він проїздив, а злі язики плескали йому вслід: “ви тільки гляньте - їй-богу, йому вадить спека, він задихається на цих закритих вулицях!” - і зрештою з нескінченних балачок про його дивні хвороби випливла правда: всім стало відомо, що його сієста минає не в домі Бендісьйон Альварадо, а в напівтемній вітальні потаємного затону Мануели Санчес, під невблаганним наглядом її матері, яка без перепочинку плете свої мережива, - це заради Мануели Санчес він засмучував Бендісьйон Альварадо, купуючи всілякі хитромудрі машини, це її він хотів спокусити дивовижею намагнічених голок, чарівними літніми сніговіями, які вигравали всередині кварцових прес-пап’є, різним астрономічним та аптекарським приладдям, пірографами, манометрами, метрономами й гіроскопами, які він скуповував по всіх усюдах, - всупереч умовлянням своєї матері, всупереч власній скнарості, лише заради щастя потішитися тими цяцьками із Мануелою Санчес: він притуляв їй до вуха патріотичну мушлю, з якої линув не гомін моря, а військові марші, що вславляли його режим, він підносив запаленого сірника до термометрів, аби вона бачила, як підіймається й опускається ртутний стовпчик його таємних думок, він дивився на Мануелу Санчес і не прохав у неї нічого, не виказував своїх намірів, а тільки мовчки надокучав їй цими безглуздими подарунками, силкуючись висловити ними те, чого не спроможний був сказати словами, бо навіть найніжніші свої почування він міг явити лише в наочних символах своєї могутньої влади, як то було в день народження Мануели Санчес, коли він попросив її розчинити вікно: “я розчинила - і остовпіла від жаху, вгледівши, що зробили з мого бідолашного Кварталу Собачих Бійок: я побачила вибілені дерев’яні будиночки з полотняними фіранками на вікнах та заквітчаними терасами, блакитні газони з водограями, павичів, крижаний вітер отрутохімікатів”, - усе те було жалюгідною подобою колишніх резиденцій офіцерів окупаційних військ і споруджувалося ночами, без зайвого шуму; всіх собак перебили, а колишніх - мешканців кварталу, які просто не мали права жити поруч із королевою, повитягали з їхніх осель і відіслали гнити на інший смітник, - так потайки, протягом довгих ночей, побудували новий квартал Мануели Санчес: “щоб ти могла помилуватися ним у день своїх іменин, ось він, королево, будь щаслива! дивися на ці розкоші влади, може, хоч це нарешті пом’якшить твою ввічливу непохитність, і ти не казатимеш більше: “не підсувайтеся так близько, ваше превосходительство, - при мамі...” - і він мусив слухатися, бо мати недремно охороняла доньчину честь, отож йому тільки й залишалося, що задихатися від пристрасті, давлячись люттю, та ще пити повільними старечими ковтками прохолодну фруктову воду милосердя, яку Мануела Санчес готувала, щоб напоїти спраглого; він терпів гострий біль у скронях, аби тільки вона не здогадалася про його старечі болячки, “аби ти не полюбила мене з жалю, бо я зробив усе, що міг, заради того, щоб завоювати твоє кохання!” - він був такий самотній з нею, що й білий світ йому ставав немилий, - він мучився, силкуючись доторкнутися до неї бодай своїм подихом, поки механічний архангел людського зросту не пролітав покоями, “сповіщаючи своїм дзвоном, що настав мій смертний час”, і він допивав останній ковток побачення, і ховав до шкатулок свої цяцьки, щоб морська волога не роз’їла їх ущент: “одну тільки хвилинку, королево!” - і розлучався з нею аж до завтра, немов на ціле життя, - якась мить зоставалася йому, щоб востаннє глянути на недосяжну дівчину, котра, ледь зачувши дзвіночок архангела, заклякала на місці зі своєю мертвою трояндою в пелені, очікуючи, коли він нарешті піде, і він ішов, прослизав у перших тінях вечора, намагаючись приховати ганьбу, про яку вже давним-давно пащекували на вулицях, - по всій країні ширилася безіменна пісенька, якої один він не чув, - папуги й ті виспівували на всіх подвір’ях: “жони, погамуйте пал, виступає генерал, горне рученьку до серця, плаче - зле ж йому ведеться, рани завдано страшної, хто ж то підколов героя?” - від домашніх папуг цю пісеньку перейняли дикі папуги, а відтак і сороки