Читати книгу - "Червоний"

Я мовчки похитав головою. Почасти через те, що не мав відповіді, почасти — бо тільки тепер, коли Ліза розпашіла від праведного гніву, я побачив нарешті, яка вона гарна, і не хотів переривати: рожеві щічки, пухкі губи, великі очі, коса, пальтечко, напнуте спереду, на рівні грудей... А вона не зважала на стан, що раптово мене охопив, — палко говорила далі:

— Запитую: чому треба саме тепер збирати жолуді? Мені говорять — бо сезон і соцзмагання, зі школи треба дітей привчати. Ні, кажу, чому ви зняли дітей саме з мого уроку, з російської мови? Нема відповіді! Фізкультурний рух розвивають, є така постанова партії та уряду. А література, мова — яка постанова потрібна? Михайле, мене попереджали, я намагаюся не зважати, але ж це диверсії!

Навіть якби я з Лізою погоджувався, такий поворот розмови мені аж ніяк не подобався.

— Ну, знаете, з диверсіями хай інші компетентні органи розбираються, — промовив обережно і взяв її за плече. Вона не скинула моєї руки: або не зважила на жест, або не схотіла. — Якщо ви прийшли до мене за порадою — добре зробили, правильно. Але я лише дільничний, один міліціонер на всі Ямки. Когось підозрілого затримати, посадити в холодну та викликати МВС — це моє, а виховувати директора школи, ба більше — селищного голову, не в моїй, Лізо, владі. — Я спробував усміхнутися. — Скажімо, наставлю я на Пилипчука пістолет і звелю везти вам дрова. Він послухає, тоді скаже кому треба: мовляв, дільничний Середа намагався зчинити теракт.

— Теракт? — вчителька відсахнулася, та я міцно стиснув її за плече.

— А то! Він же у нас посадова особа. Радянською владою поставлений. А я на нього — з пістолетом! Часи такі... — говорячи так, я швидко міркував: що ж робити? — Так от, що ми з вами зробимо, Лізо... На мотоциклі я дрова не перевезу, бачив ту купу. Але вповноважений вимагати собі коня та підводу для службових потреб. І пан-товариш Пилипчук зобов’язаний мою, міліціонера, вимогу задовольнити. У нас що сьогодні за день?

— П’ятниця...

— От і прекрасно! Завтра мої «яструбки» вийдуть на суботник! — гордий собою промовив я і додав: — Комуністичний... чи комсомольський, хай спробують не вийти, чорти! Ось тоді побачимо, хто тут проти радянської влади!

Не стрималася Ліза Воронова — заплескала в долоні.

І в якомусь щирому пориві подалася до мене.

Чмокнула в щоку, праву. Потім — знову, тепер уже в ліву.

— Ви просто чудовий, Мишко! Перша людина, з ким мені тут легко, правда! Ви навіть уявити не можете... — Чого я не міг уявити, Ліза не сказала, і в поцілунках її була лише щира радість від нарешті знайденого друга: — Слухайте, приходьте завтра ввечері в клуб? Там танці...

— Ви мене на танці запрошуєте?

— Та ви що! Тут не танцюють так, як я звикла в Москві! І уявляєте взагалі, що про нас потім понесуть селом? Хоча можемо на танці...

— Лізо, хоч як — а я буду в суботу в клубі! За порядком стежити — мій службовий обов’язок, нікуди від цього не дітися.

— Та я ж не про танці, Мишко! Не про танці! У нас репетиція буде, гурток самодіяльності. Уявляєте, тут не було гуртка самодіяльності! Навіть у Журавці є, шефський концерт давали на цегельному заводі імені Молотова! «За двома зайцями» називається, тільки я казала в райвно: російську класику треба освоювати — Чехова чи Островського...

— То у вас репетиція буде? Що ставите?

— Поки нічого такого серйозного, — Ліза зашарілася, навіть заговорила тихіше. — 3 малого треба починати, знаєте... Я запропонувала театралізовану постанову «Наша країна»... Розумію, назва, може, не дуже, але в дусі часу... Сама придумала... Загадала дітям так само взяти в цьому участь. Вони в мене вірші самі писали. — Це прозвучало з нотками гордості. — Тут, по селах, дуже багато дітей талановитих. Тільки ніхто з ними не займається...

— І як, вийшли в них вірші? Поезія — це ж непросто, — тут я сказав чисту правду, зовсім не розумівся, та й тепер не дуже знаюся на поезії.

— А то! Приходьте, приходьте — самі почуєте! Може, не дуже з точки зору літератури чи ще там чогось, зате дуже щирі. Я сама тему задала, ось вони на задану тему й написали.

— І що за тема?

— Хочу до Жовтневих свят пристосувати. Або отака — дев’ята річниця возз’єднання українського народу в єдиній радянській державі. Приводів багато, ідеологічно правильні... Ну, відповідно, і віршики універсальні. Дорослих тут не перевчиш, але для чого вчителі? Для чогось нас сюди партія посилає, довіряє нам покоління, правда?

Хоча говорила Ліза Воронова правильні слова, але навіть якби вона верзла дурниці — я однаково мовчки кивав би, погоджувався б з усім, що вона говорить і ще не сказала. Я таке відчував уперше, хоча, попри війну, мав певний досвід спілкування з жінками, як і всякий мужчина мого віку. Та вчителька Ліза — щось інше, це не передати словами ані тоді, ані тим більше тепер...

Звісно, я погодився прийти на репетицію. Сільський дільничний теж має культурно рости і розвиватися, і в цьому краще за вчителя російської мови й літератури йому ніхто не допоможе. Ось так я сказав тоді Лізі Вороновій.

8

Того вечора вчителька навмисне вибрала час перед оголошеними раніше танцями. Не знаючи, куди себе подіти в очікуванні суботньої розваги, молодь зазвичай приходила у клуб раніше і — хочеш не хочеш — товклася в залі, а отже, виконувала роль глядачів. Тієї самої публіки, до якої Ліза намагалася привчити своїх вихованців — адже тут, при школі, ще ніколи не організовували драмгуртка. Для неї було дуже важливо, щоб під час репетиції в залі сиділи люди. Як пояснила мені вчителька, саме такий метод має поступово позбавити дітей та юнаків страху перед глядачами та публічними виступами. Ну, це Лізі, мабуть, краще знати, вона ж педагог, і я не збирався втручатися в це своїм солдафонським розумом...

Зрозуміло, що підводу в Пилипчука я вибив, «стрибків» на суботник мобілізував, а коли дрова під моїм пильним наглядом