Читати книгу - "Доводи розсудку"

не змогла витримати. Першої доби в морі іноді почуваєшся не дуже добре, але потім зовсім забуваєш, що таке морська хвороба. Єдиний раз, коли я знемагала і душею, і тілом, коли я відчувала себе хворою, а почуття безпеки покинуло мене, — це було тієї зими, яку я провела на самоті в Ділі, а мій адмірал (тоді ще капітан Крофт) був у Північному морі. Ось коли я страху набралася, вигадала собі безліч хвороб, бо не знала, куди себе подіти і коли я знов одержу від нього вісточку; а коли ми разом, я почуваюся цілком здоровою та спокійною.

— Так, вірно! Що правда, то правда. Я тієї ж самої думки, місіс Крофт, — залюбки підтримала її місіс Мазгроув. — Нема нічого гіршого, ніж розлука. Я тієї ж самої думки. Містер Мазгроув не пропускає жодної сесії, а я чекаю не дочекаюсь, доки вони закінчаться й він повернеться додому живим і здоровим.

Вечір завершився танцями. Почувши про них, Енн, як завжди, запропонувала свої послуги; і, хоч вона ледве стримувала сльози, сидячи за фортепіано, все одно раділа, що може бути корисною, і хотіла тільки, щоб її не помічали.

Вечір був надзвичайно веселим, і більше за всіх веселився, здається, капітан Вентворт. Вона відчувала, що все збуджувало його, як тільки може збуджувати загальне захоплення, особливо захоплення молодих жінок. Молоді міс Гейтер, панночки з уже згаданого нами сімейства, напевне, вже сподобилися честі в нього закохатися; що ж до Генрієтти й Луїзи, то їхні думки були так заповнені ним, що якби не постійне враження цілковитої згоди між ними, їх можна було б сміливо вважати запеклими суперницями. І що ж дивного, коли його навіть ледь-ледь псувало таке загальне, таке палке захоплення?

Так думала Енн, у той час як її пальці вдаряли по клавішах півгодини поспіль несвідомо та без помилок. Лише одного разу вона помітила, що він на неї дивився, розглядав її зів'ялі риси, мабуть, намагаючись розпізнати в них обличчя, що колись його причарувало; і одного разу зрозуміла, що він питав про неї. Вона б не здогадалась про це, коли б не почула відповіді, а відповідь їй підказала, що він питає в співрозмовниці, чи танцює міс Елліот. Відповідь була: «Та ні! Вона вже давно не танцює. Тепер вона грає. Ніколи не втомлюється грати». Ще одного разу він із нею заговорив. Вона підвелася з-за фортепіано й відійшла до іншого кута вітальні, коли скінчилися танці, і він сів на її місце, щоб програти якусь арію, про яку розповідав панночкам Мазгроув. Витаючи думками далеко, вона наблизилась до фортепіано; побачивши її, він підвівся і сказав із підкресленою ввічливістю:

— Вибачте мені, мем, я сів на ваше місце. — І хоч вона одразу ж відсахнулася, відмовляючись, він нізащо не погоджувався знову сісти.

З неї було цілком досить таких поглядів та слів. Його холодна поштивість і церемонна люб'язність були для неї нажахливішими з усього, що може бути.

Розділ IX

Капітан Вентворт приїхав до Келлінча як до себе додому, збираючись пожити там скільки йому заманеться, бо адмірал відчував до нього таку саму родинну прихильність, як і його дружина. Спочатку він мав намір невдовзі навідатися до Шропшира й зробити візит братові, який там оселився, але принадність Апперкросса змушувала його відкладати цей намір. Його приймали з такою привітністю, з таким захопленням; старі були такими гостинними, а молоді — такими дружелюбними, що йому залишалося тільки затримуватися там, де він був, і брати й далі на віру всі достойності й чесноти молодої дружини Едварда.

Невдовзі він став майже щоденно бувати в Апперкроссі. З якою б запопадливістю не запрошували його Мазгроуви, навряд чи він із меншою готовністю приймав запрошення, особливо вранці, коли в Келлінчі він не мав із ким перемовитися словом, бо адмірал Крофт і його дружина зазвичай вирушали разом оглядати свої нові володіння, свої луки, своїх овець і так нестерпно довго тупцювали на одному місці або тряслися в двоколці, яку нещодавно придбали для цих потреб.

Серед Мазгроувів і їхніх гостей склалася одностайна думка про капітана Вентворта. Усі були незмінно ним захоплені; але тільки встигли встановитись ці невимушені стосунки, як повернувся такий собі Чарлз Гейтер, якого вони вкрай збентежили і який не поділяв загальної думки про капітана Вентворта.

Чарлз Гейтер — найстарший із кузенів, був він чемним і привабливим молодиком; його, здавалося, пов'язувала з Генрієттою ніжна прихильність, доки не з'явився капітан Вентворт. Чарлз Гейтер прийняв духовний сан і, маючи парафію у близькому сусідстві, де жити йому не було потреби, залишався в батьківському домі, усього за дві милі від Апперкросса. Ненадовго покинувши дім у ці вирішальні дні, він залишив кохану без свого нагляду і, повернувшись, мав неприємність виявити зміну в її почуттях і присутність капітана Вентворта.

Місіс Мазгроув і місіс Гейтер були сестрами. Обидві мали свої достатки, але, одружившись, вони опинились у нерівному становищі. Містер Гейтер мав якесь майно, але воно було зовсім незначним порівняно з тим, що мав містер Мазгроув; і якщо Мазгроуви належали до вищого класу місцевого товариства, молоді Гейтери, при замкнутому способі життя своїх батьків, позбавленому бодай якоїсь вишуканості, і хибах власного виховання, навряд щоб взагалі могли належати до якогось його класу, коли б не зміцнення родинних уз із Апперкроссом, на яке, без сумніву, і розраховував старший син, який вирішив стати вченим джентльменом і значно перевершив усіх своїх братів та сестер вченістю й манерами.

Обидва сімейства завжди жили в злагоді, без зарозумілості з одного боку чи заздрощів з другого, і лише панночки Мазгроув, усвідомлюючи свою перевагу, залюбки вдосконалювали кузенів і кузин. Увага, яку Чарлз виявляв до Генрієтти, була помічена її батьком і матір'ю без найменшого несхвалення. «Не найкраща пара для Генрієтти, але якщо він їй подобається…» — а він, здається, подобався Генрієтті.

Сама Генрієтта була в цьому цілком впевнена, доки не з'явився капітан Вентворт. Відтоді кузен Чарлз був майже зовсім забутий.

Якій же із двох сестер віддавав перевагу капітан Вентворт, Енн поки не могла вивести зі своїх спостережень. Генрієтта була, мабуть, гарнішою, Луїза відзначалася жвавістю; але тепер Енн уже не розуміла, яка вдача скоріше здатна його причарувати — більш спокійна чи більш весела.

Містер і місіс Мазгроув, чи то нічого не помічаючи, чи то маючи впевненість у скромності обох своїх дочок і всіх молодих людей, які їх оточували, здавалось, усе залишали на Божу ласку. У Великому Домі взагалі не говорили і, здавалося, не переймалися можливим перебігом