Читати книгу - "Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10"

— Скидаю перед тобою шапку, Гачінсе, — сказав він, — Ти своє діло знаєш. Перекиньте його тепер, нехай я погляну.

Вони перекинули мене на спину. Я подивився на них витріщеними очима. Я певен був, що якби мене так стягнули вперше, то я неодмінно помер би вже за десять хвилин. А тепер я був дуже вправний. Мав за собою тисячі годин у сорочці, а крім того, вірив у те, що сказав мєні Морел.

Ну, смійся! Смійся, хай тобі чорт! — гаркнув начальник в’язниці.— Де ж та твоя усмішка, що ти нахвалявся?

Моїм легеням не ставало повітря, і я задихався, серце моє мало не лопало, голова паморочилась, проте в мене встачило сили всміхнутися начальникові в обличчя.

РОЗДІЛ XI

Грюкнули двері і відрізали мене від усього, лишивши тільки трошечки світла. Я лежав сам на спині. Усякими засобами, яких я добирав, коли мене зашнуровували в пекельну сорочку, я дюйм за дюймом пересуйувсл по підлозі так, що носаком чобота на правій нозі міг торкатися дверей. Це була велика втіха. Я вже не відчував себе таким без краю самотнім. Як буде треба, я зможу перестукуватися з Морелом.

Але начальник Есертен, мабуть, дав наглядачам суворий наказ, бо коли я врешті спромігся вистукати Морелові, що наміряюся зробити його спробу, вони перешкодили йому відповісти. Мене наглядачі тільки лаяли, бо я був уже зв’язаний на десять днів і ніякою більшою карою вони не могли мені погрозити.

Пригадую, що тоді я звернув увагу на надзвичайну ясність свого розуму. Тіло страждало, як і завжди, від нестерпної муки, але розум ставився до неї пасивно, і на страждання я звертав не більше уваги, як на підлогу піді мною або на стіни навколо мене. Ніколи ще людина не була у відповіднішому для Морелової спроби душевному й розумовому стані. Звісно, найбільше до цього спричинялась моя виснаженість, але було й ще щось. Я давно вже привчив себе забувати про біль, позбувся і страху, й сумнівів. Усю силу своєї душі я вклав у віру, що воля панує над тілом. Мій пасивний стан скидався скорше на сон і водночас був близький до найвищого ступеня екзальтації.

Я взявся зосереджувати свою волю. Тіло моє вже почало німіти й терпнути від затриманого кровообігу. Всю увагу я скерував на мізинець правої ноги і, напружуючи волю, наказував йому перестати жити в моїй свідомості, померти для мене, тому що мені, його господареві, він не потрібний. Я страх як натужувався; Морел попередив, що так повинно бути. Але я нітрохи не сумнівався. Я знав, що палець замре, і відчув, як він завмер. Силою своєї волі я вилучав з життя суглоб за суглобом.

Далі пішло легше, тільки, на жаль, повільно. Суглоб за суглобом завмирали пальці на ногах; потім поступово завмерли ступні, тоді коліна.

Я був такий збуджений, що не радів навіть своєму успіхові. Я знав тільке одне, що примушую власне тіло вмирати, і весь віддався цій меті, не думаючи ні про що. Я виконував своє завдання, мов той муляїр, що кладе цеглину до цеглини, і дивився на цю працю, як на щось звичайне, — як муляр на свою роботу.

За годину тіло моє було мертве по стегна, а тоді завмирання посунулося далі вгору.

І лише коли воно дійшло до рівня серця, вперше моя — свідомість потьмарилась. Злякавшись, щоб не втратити її зовсім, я спинив смерть на цьому місці і всю увагу зосередив на руках. У голові мені знову прояснилося, і я швидко змертвив руки й плечі.

Тепер моє тіло було вже все мертве, опріч голови й невеличкої місцини в грудях. Удари стисненого серця не віддавалися більше в мозкові. Воно билося рівно, хоч і слабенько. Якби я такої хвилини міг радіти, то зрадів би, що нічогісінько не відчуваю.

Відтоді, однак, мої переживання різняться від Морелових. Машинально напружуючи волю, я почав упадати в дрімоту, як це завжди буває на межі між сном та дійсністю. Мені почало здаватися, ніби мій мозок дивовижно вбільшується, але тільки мозок, а не череп. Часом миготіли якісь іскри, спалахували виблиски світла, ніби навіть я, володар свого тіла, на мить переставав існувати, але відразу по тому я знову ставав самим собою, все ще зв’язаний тілесною оболонкою, яку змушував помирати.

Найбільше бентежило мене збільшення мозку. Я відчував, що він, як і перше, обмежений черепом, а проте здавалося, наче його об’єм уже вийшов за межі черепа й поширюється далі. Разом з тим у мене було ще одне найдивніше відчуття, якого я ніколи досі не мав. Час і простір у моєму сприйнятті страшенно розтягалися. Навіть не розплющуючи очей, я знав, що стіни моєї малесенької камери розступились і вона стала подібна до величезної аудиторії. Поки я розмірковував над цим явищем, стіни розступалися щораз ширше. На хвилину у голові мені майнула химерна думка: коли так розсунеться уся Сан-Квентінська в’язниця, то незабаром її надвірні стіни з одного боку ввійдуть в Тихий океан, а з другого — вгородяться в Невадську пустелю! За цією думкою майнула й друга, така сама безглузда: якщо матерія могла пройти крізь матерію, то, можливо, стіни моєї камери вже пройшли крізь стіни в’язниці, і я опинився на волі. Це була, звісно, химерна фантазія, ні на хвилину я не забував цього.

Час теж якось дивно розтягався. Серце стукало через великі проміжки. Я розважався тим, що почав рахувати, скільки минає секунд між ударами. Перший раз, дуже добре пам’ятаю, я налічив сто, потім проміжки подовшали, і я втомився лічити.

Поки ілюзія розтягнення часу й простору дедалі зростала, я, дрімаючи, обмірковував нову поважну проблему. Морел казав, що він визволився від свого тіла, вбивши його, або, вірніше, вилучивши його зі своєї свідомості, що, власне, те саме. Тепер моє тіло майже цілком завмерло, і я був певен, що, скупчивши волю на останньому, ще живому, клаптикові, я доведу і його до змертвіння. Але тут виникав новий клопіт, адже Морел не попередив мене, чи треба мені змертвити й голову? І коли я це зроблю, то чи не помре навіки тіло Дерела Стендінга, незалежно від того, яка доля спіткає його душу?

Я ризикнув змертвити й серце, що ледве билося. Натуживши волю, я відразу домігся свого. У мене не стало ні серця, ані грудей. Лишився самий розум, душа, свідомість, —