Читати книгу - "Світогляд українського народу"

хазяїнові в ноги! А сам став худий, як дошка і ввесь пошарпаний собаками.[105] Розказують, як раз чоловіки заночували у чагарях; полягали вони спати, аж чують, щось за возом зітхає <118> по-людськи. Другого дня поїхали вони додому, коли оглянуться, а за ними біжить вовк, худий, як дошка, та дивиться їм у вічі так жалібно, аж на віз голову кладе. Чоловіки кинули йому м'яса, він не їсть; кинули йому шматок хліба, він ухопив і побіг у чагарник. Приїхали вони додому, а їм один дід і розказує, що на селі пропав один парубок і став пригижкуватим вовком.[106] На Білій Руси розказують, що на одному весіллі чарівник обернув чоловіків вовками, жінок — сороками, а молоду — зозулею.[107]

Є в народі на Україні слід віри в перехід людських душ по смерті. Одна знахарка підгледіла, як маленька дитина встала з колиски, стала маленьким бородатим дідком, виїла всю страву в печі з горшків і знов лягла в колиску. Дідок признався, що він уже був і рибою, потім зробився пташкою, комашкою і звіром, та й знов став людиною.[108]

В описаних нами метаморфозах ми бачимо, що головним мотивом найзначніших метаморфоз була якась неправда, якесь нещастя. Дівчина Ганна потопає в морі і розпливається в натурі од великої якоїсь неправди двох нежонатих братів, про котру не згадує пісня. Йваненко і Йванівна стали квітками од того, що зробили шлюб не по правді. Син став явором, бо його прокляла мати. Дочка прилітає до матері зозулею, бо втікає од гіркого життя на чужині. Сироти стають зіллям од рук лихої мачухи. З Яничка й Ганнусі виростають розмарин та лелія, бо їх карала лиха мати і їхня любов була нещаслива. <119> На могилі безвинно вбитого хлопця виростає калина, і з неї дудка грає про безвинну смерть. У тих метаморфозах один мотив: неправда і безвинна смерть молодої гарної дівчини і хлопця, а їхні лихі вороги не чужі, а свої рідні. Такий головний мотив метаморфоз похожий на ту причину, од котрої світлий бог, замучений темними силами, не зовсім чужими для нього, а рідними силами однієї натури, змінюється в інші форми, розпливається в частини природи. Мотивом перекидання людей звірями, котра дуже вар'юється в народних казках, була зміна форми хмар на небі, як ворогів світлого бога.

Метаморфози української народної поезії мають корінь у давній пантеїстичній релігії. Коли сам бог світа розпався і став миром, то й чоловік, як мікрокосм, так само може змінюватись на всякі форми. Змінюючись на інші форми, чоловік тільки вертається в рідні для нього форми мирового життя, звідкіль його вивела на світ сила життя. В давні часи чоловік не одрізняв себе од звірів, од птиць, навіть од дерева і квіток і дивився на природу, як і на самого себе. І тепер народ вірить, що всі звірі й птиці колись говорили людською мовою.[109] Розказують, що один чоловік вночі перед Різдвом підслухав у загороді, як віл сказав волові: «Лягаймо спати, бо завтра будемо хазяїна ховати». Чоловік так перелякався, що прийшов у хату та зараз і вмер. Про одного чумака розказують, що він, ставши в степу на попас, свиснув, і до нього злізлись гадюки. Він наскидав їх повний казан і приставив до огню <120> варитись. Зливши двічі воду, чумак засипав у юшку пшона і зварив куліш, наївся і звелів наймитові обмити казанок. Наймит бачив все те і не втерпів: навишкрібав ложку каші та й з'їв. І сталося з ним диво: чує він, що на степу вітер колише траву, а трава говорить: «Я од такої хвороби помагаю, а я од такої». Іде наймит запрягати воли, а вони кажуть: «От іде вже запрягати нас у ярмо!»[110] Пантеїстичний мотив зробив для українського народу всю природу живою, розумною, говорячою й думаючою. Од того любов до природи в піснях, надихання її живим духом — так широко й глибоко переймає всю народну поезію; од того то в українських піснях дівчина розмовляє із зорями й місяцем, затикає голову зорями, як квітками, просить поради в дерева, прихиляється на чужині до явірка замість батенька, до тополі, як до матері; од того то український козак розмовляє з конем-товаришем, просить орла перенести вісті до милої, до родини на Україну, чує, як на степу могили розмовляють з вітром. Сливе в кожному куплеті пісні береться образ із природи і прирівнюється до кожної думки, до слова козака й дівчини, аж часом переходить через міру. Квітки, зілля, пташки, вода, небо з зорями й місяцем і сонцем — все те прирівнюється до людської мислі, до горя й радості, до сліз і до сміху. <121>

Сотворіння світу і мирове дерево

У колядках до нашого часу додержався дуже давній погляд народу на самий акт сотворіння світу. В колядках ясно описується, що сотворили світ два голуби:

Колись то було з початку світу;

Втоди не було неба ні землі,

Неба ні землі, нем синє море,

А серед моря та два дубойки.

Сіли, впали два голубойці,

Два голубойці на два дубойки,

Почали собі раду радити,

Раду радити і гуркотати,

Як ми маємо світ основати?

Спустимо ми ся на дно до моря,

Винесемо си дрібного піску,

Дрібного піску, синього каменця;

Дрібний пісок посієме ми,

Синій камінець подунеме ми.

З дрібного піску — чорна землиця,

Студена водиця, зелена травиця;

З синього каменьця — синєє небо,

Синєє небо, світле сонейко,

Світле сонейко, ясен місячок,

Ясен місячок і всі звіздойки.[111]

Поперед усього, ще до початку світу, як не було ні неба, ні землі, ми бачимо тільки синє море, а серед моря два дуби. В других варіантах колядок говориться про зеленого явора, але в українських піснях явором зветься дуб. Се дерево грає велику роль у <122> колядках, щедрівках, і про нього згадується навіть у веснянках і купальських піснях. У деяких піснях те дерево зветься сосною, що стоїть серед двора, вся від срібла ясна, від золота красна;[112] то воно зветься тонким, великим, листом широким деревом, зверху кудрявим.[113] На тому дереві золота ряска, золота кора, жемчужна роса; воно зветься райським деревом з трьома верхами, і пливе на якихсь ріках, по якомусь морі,[114] в тому дереві корабель, а в кораблі сидить панна. На тому чудовому дереві сидять два, а часом і три голуби, але більше всього