Читати книгу - "Світогляд українського народу"

Таке мирове дерево, серед широкого моря, з такими міфічними атрибутами переносить нас у давню давнину індоєвропейського міфічного світогляду. Таке дерево з такими самими прикметами знали ще індуси; воно в них звалося фіговим деревом, росло корінням догори аж на третьому найвищому небі вічного світу, спускаючи гілля через синє <123> небо і через небо хмар і туману. З його листя капає амріта, небесний солодкий напій. Під тим деревом ростуть цілющі трави і живуть праведні душі. На тому дереві держаться всі мири і з того дерева боги збудували небо й землю. Зверху на дереві сидять дві птиці, а на гілках сидять інші усякі птиці і п'ють з нього солодкий сік. Сам Бог Агні ховається між гілками того дерева. В зендській міфології говориться про таке саме дерево, на котрому зверху сидить птиця, схожа на орла, а друга птиця сидить під деревом, збирає насіння і пускає його на воду, щоб вода рознесла його по всьому світу. Під деревом росте біле зілля, з його соку добувається небесний напій сома, надаряючий здоров'ям і безсмертям. У скандінавській Едді говориться про мирове дерево ясенок, що розпустив гілля на весь світ. З-під його коріння течуть свячені криниці, з листя капає роса, на гілках сидять гадюки, олені й білка, а зверху сидить орел. Слов'янська міфологія ледве пам'ятає про таке дерево. Сербська поезія змішує мирове дерево з біблійним деревом життя, а великоруські заговори ледве натякають на дуб мокрецкой, що стоїть на острові на Буяні.

Мирове дерево в українських піснях то образ хмар, що вкривають усе небо. Жемчужна роса, золота ряска, бджоли в бортах і криниці під деревом — то метафори дощу й роси тих небесних напоїв, що дають життя природі. Синє море, широкий двір, серед котрого росте мирове дерево, — то символ небесного синього простору, серед котрого плавають хмари. Птиці й звірі на гілках мирового дерева — то символ вітрів, котрі допомагають <124> плодити життя в природі, бо розносять усяке насіння по світу.[116] Найвищу роль на мировому дереві грають два голуби і сивий сокіл. Соколине гніздо на вершечку мирового дерева звите з таких матеріалів, котрі всі в українській поезії служать міфологічними символами світу. Калина своїм червоним цвітом скрізь у піснях служить символом краси й світла; терен, терновий вогонь грає велику роль в українській міфології, як знак блискавки або проміння сонця і мав таку саму роль і в індуській міфології. У Ведах розказується про бога Індру, що він раз перекинувся соколом і хотів украсти з хмар небесний напій. Сторож того напою погнався за ним і вистрелив у нього; з сокола впало на землю оббите перо і пазур, а з них на дереві поросли тернові колючки. Щире золото, котрим укрите зверху соколине гніздо, служить символом світла або сонця. Сам сокіл, котрий має своє позолочене гніздо зверху мирового дерева, — то образ світлого божества, давнього громовика Індри. З варіантів колядок можна пересвідчитись, що два голуби не прості птиці. В одній колядці говориться, що два голубочки знялись, полетіли, крилечками всі степи вкрили, голосами увесь світ звеселили й ліси заглушили і самі вони кажуть, що вони не прості голуби, а два янголи.[117] В одній колядці просто <125> говориться, що в церкві перед богородицею зацвіла рожа, а з тієї рожі «пташок виникає; не є то пташок, лем сам милий Господь».[118] На дереві, аналогічному з мировим дубом, по одній колядці, висить колиска, а в колисці лежить боже дитя, а в одному варіанті на такому дереві висить колиска з дитиною, котру колише мати і забавляє його яблучком. Те дитя горде; воно грає в каті і гарно співає. Разом з дитиною на тому самому дереві сидить сокіл.[119] Прилетіли орли, взяли боже дитя і понесли на небеса.[120] В колядках часто трапляється, що птиці будують навіть давню церкву з трьома віконцями і вербами, котра служить емблемою світу. З цього всього ми бачимо, що міфічні птиці, два голуби і сивий соколонько — то світлі божества огню, блискавки й грому або сонця, котрі живуть на самому високому небі, зверху мирового дерева, поверх небесних хмар, в небесному просторі.

Ті міфічні голуби сотворили світ: вони оснували небо з сонцем, місяцем і зорями з синього або золотого камінця, а землю з дрібного піску. Синій і золотий колір у міфології служать метафорами світла, а дороге каміння назначує зорі, з котрих ллється світло, як з алмазів. Із цього ми бачимо, що головні елементи, з котрих світле божество оснувало мир, було світло і твердий елемент, а мирове дерево, на котрому сиділи голуби, як символ небесної води, показує ще на третій початковий елемент, з котрого сотворився мир — на воду. <126> Мотивом для такого міфу про сотворіння світу певно була громова й дощова літня хмара, поверх котрої то сяє сонце, як золоте й огнисте гніздо міфічного сокола, то блищить блискавка, з котрої капає на землю жемчужна роса-дощ. І все те дає життя природі, розбуджує її од мертвого сну після зими і викликає до невтомного руху, на вічно нове життя.

Слід дуалізму

Трапляються на Україні між народом оповідання про початок світу, в котрих видно, окрім християнського впливу, слід дуалістичного погляду на початок світу, певно занесений на Україну з болгарськими книжками богомільського печева. Сама прозаїчна форма оповідання вже показує, що вони не такі давні, як згадані нами попереду. «Ото, як задумав Господь сотворити світ, та й говорить до найстаршого ангела Сатанаіла: «А що, каже, арханегеле мій! Ходімо творити світ». «Ходімо, Боже!» — каже Сатанаіл. От вони й пішли над море, а море таке темне, сказано безодня. От Бог і каже до Сатанаіла: «Бачиш оту безодню?» «Бачу, Боже!» «Іди ж, каже, у ту безодню на саме дно та дістань мені жменю піску; та гляди, як будеш брати, то скажи про себе: беру тебе, земле, на ім'я Господнє». «Добре, Боже, — каже Сатанаіл і впірнув у