Читати книгу - "Fata Morgana"

Тiльки панський пастух Хома мав завжди готову одповiдь:

- Як що робити? Бити. Не лишити i на насiння.

Андрiй з-за плечей Хоми здiймав скалiчену руку, сварився нею i верещав:

- Бити й палити. Як хочеш, пане добродзею, покушать меду, викури бджiл…

Кого їм слухать?

Гуща говорить про спiлку. Прокiп про волю, а Хома радить бити й палити.

Панас Кандзюба, важкий i сiрий у своїй свитi, як скиба, одвалена плугом, сiяв очами нудьгу питання: кудою йти? де правди шукати?

Вiн нiкому не вiрив.

- Хiба мужик знає?

Якби прийшов хтось iнший, видющий, простягнув руку, показав шлях.

А мужик? Що знає мужик? Одна йому шкура, та й в латках.

***

Щоночi тепер пожежi. Як тiльки смеркне, i чорне небо щiльно укриє землю, далекий обрiй враз розцвiтає червоним сяйвом i до самого рання осiннi хмари наче троянди. Iнколи сяйво далеке, ледве помiтне, чуже, наче мiсяць там сходить, а часом спахне пiд самим селом, аж хати рожевiють i жеврiють вiкна.

Вийде Маланка з хати, сховає руки пiд хвартушину й задивиться на пожежу. Що горить? Де? Люди не сплять, хоч пора б вже їм спати. Стоять пiд воротьми, читають небеснi знаки. Пливуть голоси з пiтьми, хто знає - чиї, i гинуть у пiтьмi.

- Пан в Переорках горить.

- Де там! Десь ближче - там у Млинищах, або у Рудцi.

- Пiдпалено, видко.

Собаки виють скрiзь по дворах, - i сумно i моторошно осiнньої ночi.

- Вчора горiла економiя в Гутi.

- А позавчора клунi хтось пiдпалив…

- Згорiла, кажуть, дощенту сам попiлець.

Траплялось, вогонь подавав звiстку вогню. Як тiльки займеться десь небо - з другого боку встає зараз червоний туман i розгортає крила. Тодi чорне село, як острiв на вогняному морi. Вiтер часом приносить чад, далекi дзвони, тривогу.

Що дiється, господи боже!.. Горять все пани, генерали, великi "члени", що й доступиться до них не можна було, i нiхто спинити не може…

Блукали поночi люди. як тiнi, плакали дiти, i худоба обзивалась в хлiвах. А вогонь то здiймався, то падав, неначе дихали груди, розкидався снопом, розпливався туманом, i цвiли хмари на небi, немов троянди.

Маланка тремтiла.

- Йди спати, - сердивсь Андрiй.

- Страшно, Андрiю…

- Чого там страшно. Так їм i треба.

Але Маланка не могла спати. Ще довго тупали ноги попiдвiконню, лiтали чиїсь слова, свiтились маленькi вiкна i сумно вили собаки.

Уранцi дими снувались понад селом i лоскотали нiздрi. Люди нюхали чад i позирали на панський двiр.

Лук'ян Пiдпара аж почорнiв. Кожної ночi здiймає з стiни рушницю та йде на поле, пiд клунi. Ходить страшний, високий, волочить тiнь за собою, що оддiлили вiд нього вогнi пожежi, i все наслухає. З-пIд волохатих брiв кидають очi далекий погляд, а вуха чуйно вбирають в себе найменший звук. Ось обiйшов вiн навкруги клунi i раптом стає: щось чорнiє на полi.

- Хто там?

Поле нiмує, знесилене лiтом, спить мертвим сном, руде, обдерте.

Пiдпара знов ходить. Звiдти, з вогняного моря, йдуть на нього всi страхи i всi турботи, а вiн мiцнiше стискає рушницю i кида у пащу ночi:

- Хто йде? Буду стрiляти! - Стоїть мiцний, як з крицi, i цiлиться в пiтьму.

Нема нiчого, чи причаїлось?

Стрiляє.

"Ох-ох-ох!!" стогне пiтьма над полем, i голоснiше завивають собаки в селi…

А Пiдпара знов ходить, стереже клунi, суворий, безстрашний, готовий оборонити своє не рушницею тiльки, а i зубами.

***

Дощi випадали щоденно. Вискочить сонце на мить на блакитну полянку, щоб обсушитись, гляне на себе в калюжу, i знову лiзуть на нього важкi, розтрiпанi хмари. Якiсь жовтi i каламутнi днi родились по неспокiйних ночах, а люди ховались пiд свити та рядна, вивертали шапки наверх козячим хутром i все мiсили болото. Перше негода заганяла їх в хату, тепер щось гнало їх звiдти мiж люди. Кожний хотiв бачити людське обличчя i чути голос. Мало спали по ночах. Однi не могли одiрвати очей од далеких пожарiв, другi виганяли худобу на панське поле i не спали, щоб бути напоготовi. Правда, пiсля того як економ ледве втiк з поля в подертiй одежi, нiхто вже не важивсь займати конi, i вони смачно гризли молоде руно, змите дощами.

Люди наче забули свою щоденну роботу. Рух у селi був незвичайний. Своє поле цiкавило мало. Воно здавалось таким маленьким, мiзерним, не вартим уваги i лежало облогом неоране, незасiяне навiть.

На зборнi все було повно: свити так тiсно тулились до свит, що мокра одежа аж парувала. Чутки i поголоски, невiдомо звiдки узятi, мiсилися вкупi, росли на очах, як тiсто в дiжi. Сухi безсоннi очi дивилися кожному в рот, вухо уважно ловило кинуте слово. Що буде? як буде? Скрiзь встав народ, бунтує, хоче чогось, робочi бастують, покидають заводи, чагунка не ходить. Що ж їм сидiти, згорнувши руки, чекати, щоб за них хто подбав?

Бiля зборнi товпились тi, що надiйшли пiзнiше, i пхались у дверi.

- Про що вони там гомонять? Треба, щоб усi чули.

- Бачите ж - тiсно. Не потовпляться всi…

Коли проходив котрийсь з багачiв, Мандрика або Пiдпара, тi, що мокли пiд ганком зборнi, брали його на зуби.

- Заходь, почуєш, як твою землю там дiлять.

- Не слухай, бо сало потонша з досади.

- Нiчого йому не буде. Бiдний з працi аж рветься, а багатому черево дметься.

- Бiдний розкидає, а багатий збирає.

- Нiчого. Минеться. Доведеться i свинi глянуть на небо…

- Як будуть смалити.

Мандрика смiявся на кутнi i дрiбно перебирав ногами. Пiдпара насував брови на очi i лаявсь.

Гуща часто десь пропадав. Повертався заболочений весь, мокрий, але веселий. Гафiйка стрiчала його за городом Пiдпари.

- На станцiї був. Бастують. Вже другий день машина не ходить. Робочi зiбрались i радять. Треба i нам скликать людей.

- I Прокiп такої думки.

- Не можна гаяти часу.

- А де?

- Може, у лiсi, по той бiк балки.

- Ямищан кличте.

- Покличемо всiх.

Марко хотiв одiйти.

- Постiй, я щось покажу…

Гафiйка раптом почервонiла i нерiшуче стояла.

- Що