Читати книгу - "20 000 років під кригою"

Проковтнути восьминога кашалотові легко, але перетравити набагато важче. Деякі частини тіла восьминога ніякий шлунок не перетравить. А який від нього жахливий сморід! Я не міг працювати далі, поки не наповнив цей тельбушище камінням і не пустив його на дно озера.

Слідом за шлунком я пустив у воду серце й селезінку, як нікому не потрібні. Але нирки кашалота, за формою схожі на гроно винограду, я взяв, бо вони — ласощі. Печінку взяв я також, бо десь читав, що завдяки печінці з якоїсь великої рибини було повернуто зір сліпому. Можливо, і я скористаюся печінкою як лікувальним засобом для моїх первісних людей.

Четвертий шлунок кашалота найпросторіший. Стіни його цілком рівні й слизькі. Цей шлунок — цех хімічного розподілу харчів, звідки вода й твердіші речовини йдуть своїми окремими шляхами.

У череві кашалота є ще один продукт. Це амбра. Вона утворюється тільки в шлунку амбрового кита. Амбра — найцінніша сировина для парфюмерії й медикаментів. В Англії за одну унцію амбри платять вісім фунтів стерлінгів. А я знайшов у животі забитого кита кусень у півцентнера. Амбра була загорнута в тонку оболонку й приросла до стін живота. Я думаю, що в череві кашалота амбра утворюється з тих частин величезної каракатиці, які амбровий кит не може перетравити. Ця думка підтверджується тим, що сира амбра має запах, схожий на запах каракатиці. Цей кусок амбри (вартість якого до шести тисяч фунтів стерлінгів) я поклав сушити на скелю. З довгих і товстих кишок я виготував бурдюки для жиру. З жил зробив мотуззя.

Коли нутро кашалота було вичищено, я освітив це величезне склеписте приміщення і визнав, що в ньому справді можна влаштувати житло.

Очистка нутра кашалота зайняла багато годин. (Не кажу — днів, бо тут такого розподілу часу немає).

Поки я порався з кашалотом, великий кит, як звичайно, приплив годувати своє малятко. Чому він не злякався, побачивши, якою роботою я зайнятий, мене не здивувало. Кит погано бачить, ще гірше чує, а органу нюху не має зовсім. Він, певно, й забув про кашалота. Пам'ять у нього дуже коротка — у страшенно великій голові мозку не більше, ніж у вола.

Отож, я цілком спокійно міг наповняти жиром бурдюки, виготовлені з кишок кашалота. Черпав я його із заглибин у черепі, які, здавалося, були бездонними. Коли я випорожнив їх, то через шість годин вони знову наповнилися. Це сталося, певно, тому, що з голови кашалота іде довгий канал по всьому тілі, а жир виділяється в кожному м'язі й стікає до черепа.

З черепа треба було ще вийняти очі. Вони більші, ніж у великого кита, за розміром скидаються на ядро великої гармати. З них у мене будуть такі дві чаші для молока, яких не побачиш і на панському столі. Витягнув я з води обидві щелепи кашалота, бо здогадався, що ними можна скористатись як драбиною з двадцятьма чотирма щаблями, коли я буду вибиратися з щілини, в яку спустився.

Поки я порався, Бебі влаштувала для себе справжнє свято. Вона не злізла з спини кашалота доти, доки не захотіла пити. Тоді вона попливла під скелю до джерельної води, а напившись, повернулася знову. Бебі кашалота вистачило б на цілий рік. Щоправда, мене це не дуже влаштовувало б, бо кашалот уже починав смердіти. Та коли з туші було знято сало і вибраний весь рідкий жир, важкі залишки почали поринати у воду. І, на велике здивування Бебі, м'ясний острів раптом потонув. Проте ведмедиця наїлася вже на цілий місяць. І її вага тепер була щонайменше два центнери. Та й пального в мене тепер було досить. Крім рідкого жиру, я міг витопити ще сала щонайменше сорок тонн. Шкода, що в мене невистачало порожнього посуду, і моє приладдя для витопки жиру було дуже примітивним. Для цього я знайшов на березі яму, з якої, немов жолоб до озера, сходила вузька щілина. В ямі я розпалив багаття з дрібних шматків шкури кашалота й накидав на вогонь великих куснів сала. Поволі багаття розгорілося. О, це було феєричне освітлення! На моє щастя, в п'ятдесятиметровому куполі було де розвіятися диму. Інакше я задушився б. Полум'я шугало аж до стелі, клуби диму вгорі спалахували знову. Розтоплений жир ручаєм стікав на поверхню озера.

Я здогадався не збирати його гарячим. Адже відомо, що жир нікуди не дінеться, тому-то я й залишив його холонути у воді. Потім на виготовленому з шкури кашалота плоту я міг виплисти в озеро й позбирати жир, що вкрив усю поверхню, до свого посуду. Вода вже не знімалася брижами — озеро було тихе й спокійне, наче поверхня великої бочки з застиглим жиром.

Мене цікавило, як поводитиметься кит-самка, коли повернеться сюди. Чи не злякається вона великого багаття та китового жиру? Ні, мій кит зовсім не злякався, і освітлення не вразило його, хіба що тільки він вирішив: «От як добре стали бачити мої очі!» А жир припав йому до вподоби. Кит, мабуть, подумав: «Добрий бульйон!» — і почав з насолодою хлебтати. Ще й малого принца частував. Жир, звичайно, для мене пропав, але він був відшкодований молоком. За це в перше ж доїння кит дав мені цілих двадцять сім літрів молока, а я відразу переробив його на сир і до свого зошита для господарських нотаток записав: «Коли хочеш, щоб кит давав багато молока, годуй його китовим жиром!»

Від вогнища я мав ще й іншу користь: незвичайно велика печера так нагрілася, що, нарешті, температура в цій величезній кімнаті піднялася до 16° по Реомюру. Для мене цього досить. Накидавши сала у вогонь і не маючи іншої роботи, я взяв тоненьку плівку з кашалота, розкраяв її і пошив гарне жіноче вбрання.

Коли людина довгий час працює лише голкою, то в неї народжуються сміливі, зухвалі думки.

Підпалення вулкана

Тепер розповім вам, які саме думки роїлися в моїй голові, поки я шив.

А міркував я ось про що: по-перше, сушу, на якій я зараз перебуваю, принесла сюди величезна льодова маса. Отже, якщо вона цю землю принесла, то може її й віднести.

Моє припущення підтримувалося і тим, що цю печеру відвідують кити. Вони приходять сюди або з Гренландського моря, або з Льодовитого океану, які, напевно, розташовані поблизу.

Нашу сушу, цей острівець на кризі, затримують тут тільки льодові гори, що її