Читати книгу - "Ангел пригляду"

Василь знову, вже втретє втупив стомлені очі в планшет, заворушив губами. Літерки повзли дрібні, огидні, чужі, і, що найгірше, було їх дуже багато. «Многа букаф, — невідомо чому згадалася мережева мова „падонків“, вона ж олбанська. — Нє асіліл… Аффтар, випий йаду… Аццкій сотона… Пацтолом».

Літер справді було так багато, що брав сумнів: а чи можна взагалі її подужати, цю українську, хоч вона всього лише попсована російська? Адже не просто так попсована — спеціально, через злість, через ненависть до слов’ян. Проте тут Василь засумнівався: укри теж ніби як слов’яни… А якщо так, то хто до кого ненавистю палає — оце питання? І спробуй щось зрозумій у всьому цьому без ста, а краще б двохсот грамів фронтових…

У двері без стуку забіг ополченець із місцевих, щелепа його стрибала, обличчя було сірим.

— Товаришу майоре, до-до-до вас!..

Додокання урвалося. Рішуча рука відсторонила ополченця, а в двері квадратно вступив середнього зросту офіцер років сорока п’яти з міцним, дуже скошеним назад чолом, як у бульдога, і неприємним важким поглядом. Василь іще тільки скошував очі на погони, навіть не уявляючи масштабів лиха, а майор уже схопився, виструнчився, гаркнув хвацько:

— Доброго здоров’я, товаришу генерал-лейтенанте!

«Ось тому він і майор, а ти все життя в сержантах проходиш», — дорікнув собі Василь, теж витягнувшись і вирячивши очі, як і належить за статутом.

— Здорові, диво-богатирі,— незрозуміло до кого звертаючись, сказав генерал, глипнув швидким оком по хаті й окремо — по морді Кураєва, застиглого у службовому завзятті. Слідом немов із повітря виткався ще один — довготелесий, у чині підполковника, — мабуть, ад’ютант. Просочився тихо, непомітно розташувався збоку і трохи позаду: чи то ангел-охоронець, чи то навпаки. Якщо начальник скидався на кремезного пса, то цей — на хитрого, вишкіреного в усмішці лиса.

— Генерал-лейтенант Супрун, — неголосно, але вагомо представив підполковник начальство.

Супрун простяг руку майорові, кивнув підборіддям у бік сержанта, присів на стілець, розставив ноги, примружив око і став дивитися — холодно і якось із жовтизною. Секунди плинули в повній тиші, навіть радіо заткнулося.

«Що за генерал такий? — гадав Василь. — Інспекція чи що? Чи так, дорогою, у своїх справах?»

Але сам генерал швидко розвіяв усі сумніви. Виявилося — ні, не дорогою, а саме до них.

— Вільно, — процідив він крізь бульдожу щелепу. — Про мій візит попереджені?

— Так точно, спецзв’язком, товаришу генерал-лейтенанте! — відрапортував Терпилін.

— Чудово. Сержанте, вільний.

Василь, залишивши планшет на столі, подався на вихід, насилу стримуючись, щоб не врізати стройовим. Проминув коридор, не чуючи ніг, опинився надворі.

Лише там, на свіжому повітрі, трохи відітхнув, витер холодний піт. Стояв, дивився на себе ніби збоку, нічого не міг зрозуміти. Що це було, чого він так злякався? Ну, генерал, але що йому до того? Далі фронту, за приказкою, все одно не пошлють. Однак було в цих несподіваних гостях щось неправильне, моторошне. Зараз хотілось одного — бути від них подалі… та хоч би й на передовій.

Василь витяг цигарку, не з першого разу запалив, руки тремтіли… Цигарка гасла, смерділа чужим, незнайомим запахом. Страх розчинявся, йшов помалу, на зміну з’явилася звична армійська злість. Дати б зараз комусь у зуби, а то й з автомата вгатити…

Кураєв глянув на дорогу, побачив, як шлагбаум пропустив легковик із білими брудними ганчірками на дзеркалах. Тут усі так їздили, від обстрілів береглися. За легковиком на холостому ходу, економлячи бензин, підповз автобус. Василь цей автобус знав: «Москва — Донецьк», за кермом — знайомий водій, у якого завжди можна розжитися пачкою-двома пристойних сигарет «Парламент» там чи «Вінстон». Звичайно, навар на цьому ділі водила мав солідний — приблизно один до трьох. Ну та нема питань, гроші підвозили справно. Росіяни на війну податків не шкодували, тим більше, на святу справу — братам-українцям мізки вправити, а генерали якщо й крали, то здебільшого в тилах. Швидко зметикували: справа серйозна, раптом щось станеться, чикатися ніхто не буде, погони з плечей, трибунал, та й по всьому. Ну, може, не трибунал, але великі неприємності. Тож і на сигарети вистачало, і на інше.

Василь рушив до автобуса — перекинутися слівцем із водієм. Але його випередили. Усередину полізли двоє з місцевих ополченців, покрутилися там з хвилину і витягли якогось літнього, лисого, в окулярах, зовнішності аж ніяк не військової. Той не пручався, однак вели його жорстко, чітко до терміналу, де зараз розводили секретні розмови майор з генералом. Вели швидко, підганяли, та так, що чолов’яга в окулярах мимоволі спотикався. Секунда-дві — і заштовхали б усередину, але тут з автобуса випав старий у брудно-жовтому ватнику на голе тіло, потрюхикав слідом, закричав гнівно, з натугою:

— Куди? Не смійте! Немає паспорта?.. Вкрали! Ручуся! Як за самого себе… Відпустити!.. Негайно… Фронтовий товариш… Хай живе наша радянська батьківщина!

Кістлявими ручиськами вчепився він в ополченців, хотів зупинити, плутався в ногах. Одному конвоїру це набридло, він коротко тицьнув старого ліктем у ніс, відправив на землю. Той полежав секунду, підвівся на ліктях, замотав головою, замукав здивовано, відпльовуючись кров’ю, — та лягала нерівними згустками на білий сніг.

А чолов’ягу мовчки заштовхнули просто в двері. Перед тим як зникнути, він устиг кинути на Василя дивний погляд — розгублений і гнівний.

Від цього погляду спалахнув у грудях сержанта вогонь, стало гаряче й неспокійно. Може, звісно, погляд тут узагалі ні до чого — просто печія від учорашніх біляшів на прогірклій олії. Кухар, сука, економить, тижнями олію не міняє… Але печія та була дивна — Василеві тут же захотілося кудись бігти, щось пояснювати…

Не знаючи, однак, куди й навіщо, він просто пішов слідом за ополченцями та заарештованим чоловіком. Однак, увійшовши всередину, зрозумів, що спізнився. Двері в кабінет майора були зачинені, звідти долинали невиразні голоси. Василь зміг розібрати тільки «документи», «шпигун» і «за законами воєнного часу…».

У цих словах не було нічого доброго. Він хотів послухати ще, але не вийшло — у дверях стирчав на посту ополченець Вадя. Ополченця цього Кураєв знав: він був не місцевий і не контрактник, як Кураєв, а строковик зі споротими погонами, «відпускник», як їх тут називали. Незважаючи на це, Вадя був хлопець тямущий, не дурний, статут знав. Такого на кривій козі не об’їдеш, під такого потрібний особливий транспорт. Хоча спробувати було варто, за це не б’ють морду.

З іншого боку, якщо «відпускника» поставили охороняти двері,