Читати книгу - "Ангел пригляду"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Барбос усміхнувся з надзвичайною приємністю і схилив голову набік, незмигно дивлячись пташиним оком і на Суботу, і на власника кабінету.
— Що тобі, Леонарде? — невдоволено поцікавився хіліарх.
Леонард, як з’ясувалося, приніс постійну перепустку для Суботи. Хоча навіщо потрібна перепустка в установу, яку ніхто не охороняє, було абсолютно незрозуміло.
— Зачекай із перепусткою, — відповів хіліарх невдоволено, — пан Субота вагається.
Вираз обличчя в Леонарда змінився, він обернувся до Суботи й заговорив з ним надзвичайно серйозно.
— Дорогий Юрію Олексійовичу, я бачу, ви не зовсім зрозуміли, з ким розмовляєте. Маю честь представити вам нашого хіліарха, проконсула, трибуна і незмінного вождя — пана Томаса Вольфовича Геніуса-Лоцмана… І до того ж, хоч про це й не прийнято казати, князя.
— Світу цього? — похмуро пожартував Субота.
Жарт цей чомусь не видався смішним ні Леонарду, ні самому князеві. Вони перезирнулися, князь скривився:
— Світу цього? Ну, ні, мабуть, не так широко. Хоча все залежить… — він трохи подумав, подивився на Леонарда, — від того, що вважати світом. Щодо нашої корпорації — це, вважаю, більш-менш справедливо. Утім, навіщо це все? Пан Субота все одно не бажає співпрацювати.
— Цього просто не може бути, — не повірив Леонард. — Немає такої людини, яка б вам відмовила… До того ж це далеко не безкоштовно. Хороші, навіть дуже, грошики…
— Юрій Олексійович уже в курсі,— сухо зауважив князь. — Але його нічим не проймеш.
Леонард розгубився остаточно, навіть щоки його безпорадно обвисли. Він із жахом дивився на Суботу:
— Ви це серйозно? Відмовляєтесь?
— Я не відмовляюсь, — проскрипів Субота. — Але я хотів би знати, чим ризикую…
Глава 6
Ввічливі люди
Скінчилася заметіль… Недовго повисіла в повітрі та й упала заметами — білими, горбатими, лисими — просто посеред Маринівки. Тим часом Маринівка, яка цілу добу ховалася в імлі, проясніла нарешті, згадавши про свою місію прикордонно-пропускного пункту. Тепер вона короткозоро дивилася вдалечінь, у порожнечу, а якщо хтось під’їжджав, зустрічала зі страшнуватим кокетством вокзальної повії — під залатаним асфальтом і сніговою мрякою мимоволі проступали рани й виразки війни.
Сам пропускний пункт побитий гаубицями й мінометами, зритий прямими влученнями. Перед шлагбаумом і відразу за ним тупцяють плямисті ополченці без погонів, але з автоматами, витріщаються на машини, що під’їжджають. На обличчях — похмура нудьга, прилипла, як лишай, не віддерти. Зрідка лише пожвавлюються в нападах страшнуватих веселощів, а спитайся, з чого радіють, не дадуть відповіді: смерть блукає навколо… Блукає, зирить, шкіриться, але не чіпає іржавим кігтем — поки що. Тому-то й грає в солдатах дурна радість, організм радіє кожною клітиною — як, буває, в морзі граються прозектори: ти здох сьогодні, а я — ніколи.
Були, втім, тут і такі, хто не радів і не злостився, а сухо й діловито, як і належить людині військовій, ніс свою службу. Нехай навіть не було в них на плечах зірчастих погонів, але всі пам’ятали присягу, кожен знав своє місце і розумів, де кінчається своя воля і починається товариш майор.
Допущений до цього знання був також контрактник Василь Кураєв, який сидів зараз у терміналі. Кам’яним задом устромився в стілець, розпухлими з холоду червоними пальцями тицяв у планшет, зубрив за електронним підручником В. С. Калашника українські слова:
— Це діло… Це не діло… Найкращий…
На стіні гриміло радіо, не давало зосередитися. Пісня, головне, була якась дебільна: начебто й армійська, і бадьорим басом, як належить, але слова лізли дикі, немовби зі сміху:
Чого штани в нас задом наперед?
А здивувати щоб тебе!
(І раз, і два!)
Штани в нас задом наперед —
(І п’ять, і шість!)
І це нікого не гребе!..
Узяти б зараз цей приймач та мордою об стіл, замріявся Кураєв. Але не можна — сам товариш майор, Терпилін Ігор Іванович, слухає. Подобається йому, видно, інакше б давно сам об стіл угатив. А він — нічого, сидить, салатиком напихається, всім задоволений. Доведеться терпіти — хоч вони й без погонів тут усі, але субординацію ніхто не відміняв. Навіть суворіше тепер — усе ж таки воюємо…
Василь зітхнув, опустив погляд у планшет, знову забубонів упівголоса:
— Це… діло… це не діло… Найкращий…
Нарешті не витримав, підняв важку стрижену голову, подивився на майора.
— Проста мова… На російську схожа.
— Та вона ж і є російська, — сказав Терпилін, і крізь його кам’яні зуби мляво глянув бурий шматочок огірка. — Російська, тільки попсована зі злості до нашої православної людини.
— Тут сказано, що з давньоруської походить, — невпевнено зауважив Василь.
— Ось, а я ж про що, — майор колупнув у зубі, й огірок кудись зник. — Ти класиків почитай, що пишуть. «Білу гвардію», наприклад. Нема, каже, такої мови, української. Нема і не було.
— Це хто ж таке сказав? — здивувався Василь. — Лев Толстой чи що?
— Не Лев, а Булгаков. Теж класик. А класик дарма пургу не гнатиме. Чи ти проти класики, га?
Ні, проти класики Василь нічого не мав. Але, незважаючи на її авторитет, не вгамовувався, проста майорська картина світу ніяк не лізла в голову. Щось непокоїло, турбувало, мучило…
— Сказано, що від давньоруської пішли три мови: українська, білоруська й російська, — похмуро пробурчав Василь, косуючи в планшет.
А навіщо — незрозуміло. Будь-який дурень знає, що в армії з начальством сперечатися — тільки неприємності на дупу матимеш. Ось і має: став Терпилін потроху заводитися, на щоках спалахнули червоні плями, як від грубки.
— Та хоч би й пішли — далі що? — майор аж голос підвищив. — На хріна ти взагалі її вчиш, цю фашистську мову?
— З місцевими спілкуватися, — відповів Василь, очей, однак, не підводячи. — Щоб розуміли…
— Вони й так розуміють, — майор поволі звірів. — А хто не розуміє, тому даси чергу над головою — і відразу все як на долоні. Автомат Калашникова модернізований — найкращий перекладач, перевірено часом!
…Грає марш, марш, марш
Оркестр на зорі…
Літають ангели
Угорі, угорі…
— глузувало зі стіни радіо.
Кураєва охопило собаче роздратування. До чого тут ангели, нащо, який стосунок вони мають до військово-політичної підготовки та ситуації на фронтах? Але не було на те відповіді, тож Василь плюнув і знову похмуро втупився в підручник. Не сказати, щоб мова жидобандерівська була йому зовсім чужа: у дитинстві нею розповідали анекдоти. «Самопер попер до мордописні», «мені усе до сраки», — та інше такого ж кшталту. З вигляду нічого особливого, але якось не вчиться, пролітає, як вітер.
Хоч там що було причиною наполегливого опору мови — чи сам Василь, тупий до хохляцької говірки, чи хибна методика, — але слова, які він
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ангел пригляду», після закриття браузера.