Читати книгу - "Рута"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Звісно, у час, коли Радянським Союзом керує не Генеральний Секретар, а Президент, а з трибуни З’їзду народних депутатів компартію звинувачують у злочинах проти людства, саме існування Ленінської кімнати здається пережитком, але армія — дуже інертний механізм, особливо в питаннях наочної агітації. Хай краще стоїть — може, згодиться. Так само, як зброя чекає на свій час у ящиках на складі, ідеологія лежить у резерві Ленінської кімнати.
І от нарешті цей час настав. Про це не було оголошено офіційно, але кожен розумів — це він! Замполіт Ковязін, поплювавши на свій випрасуваний носовичок, особисто протер гіпсову лисину Леніна і обернувся до слухачів із виглядом переможця. В одну мить у ньому змінилося все — плечі розвернулися, постава виструнчилася, очі заблищали. Тепер він нагадував патрон у патроннику — такий самий довершений, лискучий і готовий стріляти.
Андрій зазвичай пропускав виховальні години, відмовляючись необхідністю малювати «Бойовий листок», але у зв’язку із напруженням політичної ситуації замполіт вважав за необхідне звернутися до кожного солдата, навіть якщо він не читає гасла, а сам їх пише. Тому взвод на заняття зібрали у повному складі.
— Отже, що ми маємо на сьогодні? — запитував капітан Ковязін сам у себе, розвертався на підборах і прямував до протилежної стіни, супроводжуваний уважними поглядами підлабузників із перших парт. — А маємо ми незаконні рішення Верховної Ради Литовської РСР про так званий суверенітет, які загрожують не лише безпеці Радянського Союзу, але й самій Литві. А чому?
Андрій з Іваном вмостилися на задній парті у кутку, щоб менше впадати в очі начальству. Аби не сидіти без діла, Андрій за звичкою малював те, що бачив — потилиці товаришів, а перед ними і самого замполіта.
А той тим часом обвів поглядом аудиторію, яка явно не встигала за польотом політичної думки і зверхньо посміхнувся.
— Насправді все дуже просто. От наприклад, хто з вас має сестру?
Більшість солдатів підняла руки. Іван Ридванський, сховавшись за спинами передніх, скрутив дулю.
— Ти ж маєш сестру, — прошепотів йому Андрій.
— Я не маю бажання гратися в його ігри, — крізь зуби відповів Іван.
Замполіт задоволено оглянув кімнату і підійшов до другої парти, де з піднятою рукою сидів сержант Козлов.
— Ну от, приміром, ти, Козлов. Скільки років твоїй сестрі?
— У мене дві, — посміхнувся той. — Старшій двадцять п’ять.
— А молодшій?
— Молодшій п’ятнадцять.
— Чудово. Саме те, що треба, — задоволено поплескав його по плечу замполіт. — От скажи, Козлов, ти пустив би свою молодшу сестру одну вночі гуляти? Руку можеш опустити.
— Так точно, — автоматично підхопився Козлов.
— Сиди-сиди, — замполіт знову поплескав його. — У нас розмова дружня, так би мовити, по душах. То як, пустив би?
— Хєр там! — вирвалося в Козлова. — Ой, вибачте. Тобто ні за які ковріжки.
— А чому? — на знак того, що розмова й справді «по душах» замполіт вмостився просто на стільницю парти перед солдатами.
— Так у нас шпана-то знаєте яка на Шарташі? На раз-два її оприходують, — він обернувся до всіх, немовби шукаючи підтвердження своїх слів.
У кімнаті піднявся схвальний гомін. Замполіт вбирав його у себе, неначе театральний актор — аплодисменти.
— Отож! — похитав головою він. — Це їм тільки здається, що коли мажешся помадою, то вже доросла і самостійна. Як то кажуть, цицьки ростуть швидше, ніж мозок.
Він хихотнув, і за ним зареготали солдати, як тільки можуть реготати стоялі хлопці при згадці про цицьки. Іван зазирнув у малюнок Андрія і схвально кивнув:
— Схожий. Точно таке дурбецало.
Замполіт був досвідченим промовцем, а тому не став чекати, поки слухачі вихлюпнуть всю емоцію, а одразу наддав:
— А імперіаліст, скажу я вам, тільки й мріє, щоб зламати комусь цел...
Солдати зареготали вже на повний голос.
— Ну, ви зрозуміли, — і собі засміявся замполіт. — Ну, в нього, ясен перець, не той прибор, що у шпани на твоєму Шар... Як його?
Козлов смикнувся, щоб підвестися, але одразу сів, спинений жестом капітана.
— Шарташ, озеро у нас таке в Свердловську.
— У Свердловську. Так ти з Уралу?
— Так точно, — знову рвонувся Козлов.
— Сиди-сиди, — повторив замполіт. — Так от, у імперіаліста, звісно, прибор не той, що у ваших уральських хлопців. Зате в нього ракети. А як він їх вставить по саме не балуйся, то, може, до Свердловська вони й не достануть, а до Москви звідси вісімсот кеме. Імперіалісти ж бачать, що в країні бардак, що цим можна скористатися. І скажіть мені, воно нам треба?
Солдати схвально загомоніли. І тут уже замполіт дав їм час на висловлення емоцій. Іван знову нахилився до Андрія:
— Що він бреше? Теж мені сестру знайшов. Та Союз і Литву, і Україну сам ґвалтує, не дай Бог. Сестра!
Андрій сидів мовчки, не реагуючи ані на лекцію замполіта, ані на Іванові заперечення. Здавалося, його думки літають десь далеко.
— А от скажи мені, Козлов, — замполіт тим часом зробив проходку від стіни до стіни і знову зупинився біля парти, за якою сидів уралець.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Рута», після закриття браузера.