Читати книгу - "За браком доказів"

Карла кивнула.

— Усе, як книжка пише. Далі поліція теж ні на йоту не відступала від приписів. Ще й пів години не минуло від оповіщення, як патрулям віддали наказ бути при зброї і одне патрульне авто послали в Далгайм, щоб захистити родину.

— Скільки часу минуло на той момент?

— Не більше сорока хвилин.

Я погортав рапорти.

— Перший патруль виїхав з Берґена і був на з’їзді з автостради на Далгайм через півтори години. Ми це точно знаємо, бо вони проїжджали повз місце аварії — якесь авто з’їхало в кювет. Патруль повідомив про дорожній випадок, запитав, чи треба надати допомогу, але на центральному пульті їм веліли їхати далі, до хутора Саннторв.

Карла знову кивнула, не перестаючи ходити туди й сюди.

— Від з’їзду з автостради до хутора рівно шість кілометрів.

Я перебіг очима рапорт.

— А про вбивства сповістили аж о 18.30. Між двома сповіщеннями минула година й десять хвилин.

— От власне! Той відтинок можна проїхати максимально за десять хвилин, тобто патруль мав прибути на хутір приблизно о 17.20. То де вони валандалися цілу годину?

— Не бачу нічого надзвичайного в тому, що поліцейські підходили з осторогою.

Карла похитала головою.

— Так можна було б пояснити затримку, якби вони знали про вчинення злочину, але вони цього ще не знали. Їх послали для охорони родини Саннторвів.

— Ти ж бачила фото, — заперечив я. — Жахлива масакра! Не кожний навіть найзагартованіший поліцейський витримає. Звісно, вони були в шоці!

— Тобто хочеш сказати, що вони годину блювали, перш ніж повідомити про злочин?

— ОК, можливо й не блювали. А що, по-твоєму, їх затримало?

— Найменшого уявлення не маю, — відповіла Карла. — Але, можливо, ти спробуєш це з’ясувати?

Думка, що Карла має рацію, не відпускала мене весь день. Я непрофесійно підійшов до далгаймської справи. Можливо, через те, що Маґнус Саннторв був безсумнівно психічно хворим, і для мене, як і для інших, його вина видавалася беззаперечною.

Я і далі вважав його важко хворим, але хвороба не є визначальним фактором. За норвезьким кримінальним законодавством, сумнівні справи, зазвичай, не доходять до суду, їх припиняють за браком доказів. На шкоду жертвам, на благо правопорядку — така теорія. Тому більшість моїх клієнтів можуть хоч стовідсотково бути винуватими, але для професійного адвоката це несуттєво. Щоб правова система функціонувала, ми беремося захищати будь-які справи. Якби я брався лише за справи, де цілком вірю клієнтові, то давно б уже збанкрутував.

Хай якою очевидною була б вина мого клієнта, я захищатиму його до останнього. Суть у тому, щоб наблизитися до кожної справи з тверезим розумінням й уважністю до щонайменших деталей, які можуть послужити на користь обвинуваченого. У цьому й полягає моя робота! І ось я, який полюбляє хвалитися своїм високим професіоналізмом, продемонстрував халатність.

Тож я вирішив по дорозі додому зайти до поліційної управи.

Старший інспектор Ґюннар Маркюссен заборгував мені одну послугу, а може, й дві, хоча нізащо б не зізнався, якби хто запитав. Імовірно саме тому він пожертвував на мене кілька хвилин свого дорогоцінного часу, коли вахтовий зателефонував йому й повідомив, що я хочу з ним зустрітися.

Ґюннар навіть голови не підвів, коли я увійшов до кабінету, лише підняв руку на знак того, що мене помітив, але хай би я кілька хвилин помовчав. Він сидів на телефоні, здебільшого не говорив, а слухав, час до часу щось ствердно буркав і занотовував у блокноті. Ґюннар Маркюссен був кремезний чоловік, скупий на усмішку. Що ж, після двадцяти років у відділі вбивств, воно й не дивно.

— Ввімкни мізки й сам з’ясуй! — сердито крикнув він і кинув слухавку.

— Хтось з підлеглих? — запитав я.

Ґюннар кивнув.

— Без кінця присилають мені зелених хлопчаків, які навіть у туалет без інструкцій сходити не можуть. Чого хотів, Бренне? Я зайнятий.

— Убивства в Далгаймі.

— Так, я чув, що ти взявся за цю справу.

— Хотів дещо уточнити.

Ґюннар гостро зиркнув на мене з-під кошлатих брів.

— І що? Хіба не можна запитати в нашого юриста?

— Нурайде? Гадаю, на цьому етапі, у тебе більше компетенції.

— О, то ти не любиш Нурайде, — він не запитував, а, скоріш, стверджував.

— Надто мало його знаю, що мати якесь ставлення. Насправді ж, вважаю, що все навпаки — це він мене терпіти не може.

— Адвокатів ніхто терпіти не може. То що тебе цікавить, Бренне?

— Як Маґнус Саннторв зміг так швидко дістатися з Саннвікена до Далгайма? У документах про це ані слова.

Невже в його очах майнуло полегшення? Не певний. Ґюннара Маркюссена нелегко розкусити.

— Ми на це теж звернули увагу, — відповів він, відхилившись на спинку стільця, аж той загрозливо хруснув. — Але в нас своя теорія.

— І яка ж?

— Ми припускаємо, що він доїхав на мотоциклі.

— Чим підтверджується таке припущення?

— Покази свідка з Далгайма. Дівчинка чекала на маму, яка мала її забрати, бачила, як повз неї проїхав чоловік на маленькому мотоциклі або скутері.

— І впізнала в ньому Маґнуса Саннторва?

— Не зовсім. Однак, за описом, схоже. Очевидно, таки він, бо як інакше добратися до хутора так швидко?

— Мотоцикл знайшли?

Ґюннар