Читати книгу - "Україна: шляхом незалежності чи неоколонізації?"

Економіка латиноамериканських країн значно відкритіша для іноземних інвестицій, ніж економіка східно азіатських країн. За даними аналітиків Конференції ООН з торгівлі та розвитку (ЮНКТАД), закордонні мультинаціональні корпорації в Латинській Америці, починаючи з 1950 року, “здійснювали контроль значно більшої частки промислового виробництва”, ніж у країнах Східної Азії, що розвивалися набагато успішніше. Навіть Світовий банк допускає, що іноземні інвестиції й приватизація в Латинській Америці “мали тенденцію замінити інші потоки капіталів”, передаючи контроль іноземним країнам і відправляючи прибутки за кордон. Проте Світовий банк приховує той факт, що націоналізована міднодобувна промисловість Чилі є основним джерелом експортних прибутків, і це не єдиний приклад такого приховування.

Така відкритість міжнародній економіці дорого коштувала Латинській Америці. Так само, як і її нездатність взяти під контроль капітал багатіїв, а не лише ринок праці й бідних. Звісно, окремі категорії населення отримують користь, як у колоніальну епоху. І той факт, що вони так віддані неоліберальній доктрині, як іноземні інвестори, не варто вважати несподіваним.

Роль державного управління та державної ініціативи в країнах з економікою, що успішно розвивається, має стати загальновідомою.

Постає запитання: як “третій світ” став таким, яким він є нині? Це питання ґрунтовно вивчав відомий історик економіки Пол Бейроч. У своєму дослідженні він наголошує: “Поза сумнівом, економічний лібералізм, нав’язаний “третьому світові” в XIX ст., є найважливішою складовою для пояснення затримки його індустріалізації”. На прикладі Індії вчений пояснює “процес деіндустріалізації”, за допомогою якого світову промислову майстерню було перетворено в центр світової торгівлі, на глибоко зубожіле аграрне суспільство, яке страждає від різкого падіння реальної заробітної плати, недоспоживання продовольчих товарів та нестачі інших товарів споживання. “Індія стала першою жертвою у довжелезному списку”, — зазначає Бейроч. У ньому— “навіть політично незалежні країни “третього світу”, яких змусили відкрити свої ринки для західних продуктів”. Тим часом західні спільноти оберігали себе від ринкових порядків і розвивалися.

Американський журнал “Економіст” (The Ekonomist. — 1998. — груд. — С. 35) розмірковує: “Коли країна відчуває дефіцит у людях, в управлінні, здатному підтримувати основні процеси життєдіяльності, рано чи пізно вакуум починають заповнювати іноземці. Називається це колонізацією”.

Уникнути експериментів, що руйнують господарство і травмують населення, можуть лише обачність і відповідальність влади. Президентові та прем’єр-міністрові слід поглянути на промовисті цифри, придивитися до “колоди” своїх міністрів, зайнятих створенням первісних нагромаджень, західних і прозахідних радників, замислитися й зробити вибір: і надалі слухатися диктату МВФ чи взяти як вищий критерій долю народу своєї країни, мріяти про Європу і налагодити нормальні економічні та культурні зв’язки з Росією.

Яке ж місце Росії у світі після холодної війни? Безперечно одне. “Хоча Росія залишається важливою державою, — пише американський генерал Одом, — вона вже не здатна відігравати провідну роль. Вона не має внутрішньо поєднаного уряду, який міг би говорити від імені країни. Її вожді мало коли представляють інтереси Російської Федерації чи її громадян. Більшість із них ...просто бажають збагатитися... Мобуту в Заїрі, Абача в Нігерії, як і ряд інших вождів, стали багатими, в той час як населення їхніх країн зовсім зубожіло. Схожа доля чекає Росію — починаючи з 1991 року, вона взяла в борг 99 млрд дол., а за цей же час 103 млрд дол. пішли з країни. А проте олігархи й процвітаючі бізнесмени діють абсолютно раціонально у власних інтересах” (Хачатуров К. Латиноамериканские уроки для России. — М.: “Международные отношения”, 1999).

Росія, на думку західних спеціалістів, вражена синдромом постколоніальної слабкої держави, характерним для держав “третього світу”. “Цей стан не нормальний, не тимчасовий; він може тривати десятиріччями... Тривалість життя різко зменшилась, і загальна кількість населення постійно скорочується” (там само).

Колишній державний секретар Джордж Шульц зробив таке зізнання 18 вересня 1998 року під час слухань у Комітеті з міжнародних відносин: “Потрібно підтримувати ті країни, які розробляють програми під себе, а не намагатися нав’язувати їм наші ідеї. Ми помилилися, гадаючи, що росіяни нормально поставляться до роботи на умовах, висунутих МВФ. Адже ці умови асоціюються як американська програма. Люди повинні працювати над здійсненням російської програми. Якщо ж вони працюють у межах програми МВФ, то це майже образливо для їхнього політичного процесу. Що це за країна, якою керує МВФ? Ми повинні сказати їм: “Керуйте собою...”

Передвиборні президентські перегони в США розкрили нові подробиці політики американських консультантів щодо Росії. Так, у жовтні минулого року у Вашингтоні був оприлюднений 183-сторінковий звіт, складений відповідно до рекомендацій спікера конгресу Денніса Хастера. В ньому йдеться про політику США щодо Росії. Як пише М. Зазерін (“Підтримка реформ з наступним викриттям. Власті США знайшли у своїх рядах винуватців російських бід і мають намір закликати їх до відповіді; “Российская газета”. — № 193. — 6 жовтня. — 2000): “Автори документа... дійшли висновку, що діяльність адміністрації Клінтона у цій сфері “поглиблювала російські проблеми, знищуючи стимули для реформування й посилюючи урядову політику, грабіжницьку щодо російського народу”. Не відстала від законодавчої і виконавча влада. Міністерство юстиції США підготувало позов на 120 млн дол. до спеціалістів Гарвардського університету, колишніх консультантів російського уряду Андрія Шлейфера і Джонатана Хея. Першопрохідці реформ і соратники Анатолія Чубайса звинувачуються в тому, що, працюючи в Росії, вони використали своє службове становище в корисливих цілях. Володіючи конфіденційною інформацією, вони вигідно вкладали сотні тисяч доларів у російські цінні папери”.

Слід зазначити, що у США виходять цілі томи, присвячені згубності американського впливу на результати й характер перетворень у країнах колишнього СРСР. Так, Джанін Ведель у книжці “Змова і зіткнення” пише про те, що процес приватизації “сприяв створенню системи капіталізму магнатів, який існує заради збагачення корумпованої політичної олігархії, що привласнила західну допомогу, і розграбовані національні багатства на сотні мільйонів доларів”. Важко з цією думкою не погодитися.

Очевидно, наші сусіди й самі бачать, що західні учителі ведуть їх не в той бік і дотримуються поради авторів звіту: “Росія — велика країна і врешті-решт сама повинна вибирати собі дорогу”. Нині ситуація в Росії різко змінилася. І змінилася вона тому, що нове керівництво країною почало думати про долю російського народу