Читати книгу - "Роза Вітрів"

Оператор гасить камеру, спускає її зі свого плеча. Журналістка складає кудись мікрофон. Мило усміхається на прощання і заклопотано роззирається залою. Вона, либонь, думає про мене щось нехороше, якщо їй, звичайно, не ліньки про щось думати. Я ж мізкую про всезагальну тенденцію до бульбашіння, напинання з себе мильних бульок. Особливо мене вражають сучасні журналісти, що зі шкіри пнуться, аби тільки якось виставитися, запхатися у кадр чи показатися у всій красі. От читаючи зрідка в туалеті чиєсь інтерв’ю, я там бачу яскраво виражені світогляд, характер та особистість саме журналіста, а не людини, у якої, власне, це інтерв’ю і бралося.

Мене також немало зачудовували усі ці гості й не тільки. Загалом усі представники західної цивілізації. Невже понти так багато значать? Невже те, як ти виглядаєш, важить значно більше, аніж те, що ти насправді собою являєш?! А всі ми насправді всередині лайно. Ніщо. Отже, ти нічого не значиш. Отже, найважливіше серед цієї усієї галабурди життя — усвідомлювати, що ти нічого не важиш, що ти — ніщщщщщо, диммммммм. Був якийсь момент, і я просто перестала щось собою означати. Я стала лисою і чесною.

Віддаю своему старенькому викладачеві рисунка лілеї, від них вже геть мутно. Хай він потішиться. Викладач у свою чергу щось лепече й прикладається синюватими губами до моєї руки. Я йому усміхаюсь, тікаючи, витираючи тильний бік долоні об сукню ззаду. Ненавиджу відчувати на собі чужу слину, чужі сліди.

І... ніде я не зникала оцей рік. Ходила тими ж вулицями, їздила тими ж поїздами й так само раділа сонцю, що й раніше. Все залежить од того, чи хотів хтось мене помічати, чи ні.

Топчусь біля стінки, уникаю об’єктивів. Відповідаю на запитання на диктофони й просто так. З кимсь фотографуюсь, хтось мене пригортає і вітає. Я теж вітаю, роздаю компліменти, приймаю добрі щирі й не зовсім слова.

Бачу, як молоді студенти зацікавлено позирають на мене, але підійти й зазнайомитися бояться. Що ж, це лише їхні проблеми.

Багато п’ю, мені постійно хтось загортає у долоню новий келих, а рука не хоче відмовитися, підносить до губ. Майже не їм. Тости, тости. Обов’язково випити з галеристами. Поцілувати на знак подяки старих приятелів, які задля мене сюди явилися. Знову новий бокал милує прохолодою й вологістю шкіру, повно бульбашок у голові й довкола. Зала повна бульбашок. Я сміюся, з кимсь перехиляю на брудершафт, чиїсь губи квадратні й слизькі, а щоки шерехаті. Надривно сміюсь, захлинаючись, давлюся, проливаю шампанське собі на сукню. Хтось дає серветку, я регочу, витираючись. Щось активно жестикулюю й плюскаю шампанським на дорогий костюм якогось дядечка. Знову регочу, плутаючись у букетах і власних думках. Раптом схоплююся, вибачаюсь, витираю піджак дядечка, закусивши губу, щоб не іржати далі. Пропоную випити зі мною. Погоджується.

— Пані Розо,— каже він поблажливо і на вушко.— А чи то є Ваше справжнє ім’я?

— Абсолютно. Батьківський креатив. Розамундою і народилася,— чомусь провисаю на його лікті й сміюся далі. Мені здається, що я жартую нівроку.

— Ні, я казав про прізвище, дуже дивне поєднання — Роза Вітрів...

— Чоловікове то прізвище, його собі взяла. Я.— Затихаю.— Я з вітром повінчана! — пирскаю і ледь не падаю, так мені раптом стало смішно, так смішно, що навіть не чутно, що ниє всередині. Але ніхто цього не помічає, дядечко заходиться сміхом зі мною:

— То, певно, калька з російської. Був Вєтров, а став Вітрів? — хіхікаючи каже він, вже зачіпаючи моє вухо губами.

— Не знаю, мені байдуже! — Ми регочемо, що аж пузо й щелепи зводить. Я розмахую руками, непомітно відштовхуючи його від себе. Потім ущухаємо, кілька глибоких вдихів, витираю наглі сльози.

До мене насувається черговий диктофон. Я слухняно полишаю свого нового товариша, йду вдавати із себе серйозну й відповідати на запитання, які вже чула не вперше.

Раптом: «О Господи! Де я посіяла Антона?!» — спалахую і квапливо озираюся залою, що береться безлюдними плішинами,— його немає, немає, точно немає. І до того ж, вже давно. Зовсім забула про його присутність.

Знаходжу телефон. Я ненавиджу писати sms. Але пишу, коли бракує живих слів. Або ж боюся живих слів.

«Ти де подівся?»

Десять хвилин жодної відповіді, хоча повідомлення про доставку прийшло одразу ж.

«Вибач».

Отже...

Я розумію, все розумію. Я завжди все розумію. Навіть його бездонне дивування має свої межі.

Зі мною починають прощатися, я й собі натягаю пальто, збираю букети й подаровані коробки цукерок. Хтось з організаторів навіщось пхає мені пакет із пляшкою коньяку.

— Я не п’ю, не п’ю коньяк зовсім.

— Нічого-нічого...

Двері за мною урочисто, з дзенькотом зачиняються. На вулиці темно й зимно. На лице лягає свіжість пізньої години. Руки дражнять трояндові шипи.

Пусто й незвично тихо. Прямую до тролейбусної зупинки, тут до майстерні по прямій.

Мені вже добре був знаний стан, коли свято закінчується, а ти знову проникаєш у сірість буднів й повертаєшся до свого звичного холодного ліжка у холодному будинку, до своїх нестатків і проблем, входиш сама у себе, лишаєшся із собою наодинці. І вже немає блиску й музики, немає сміху й фанфар. Ти зчиняєшся нікому не потрібною. Вкотре.