Читати книгу - "Гола економіка. Викриття нудної науки"

Наскільки я можу судити, ці корпоративні проблеми залишаються невирішеними і стосовно вищих виконавчих посадовців, і з іншими працівниками, що ризикують із капіталом фірми. Існує глибокий конфлікт, який важко врегулювати. З одного боку, фірми мають отримувати винагороду за інновації, ризик, нові ідеї, напружену роботу тощо. Це позитивні зміни для фірми, і ті працівники, які їх роблять, повинні щедро винагороджуватися, навіть в астрономічних розмірах. З іншого боку, ті співробітники, які займаються виконанням важливих завдань (наприклад, розробкою нових фінансових продуктів), завжди матимуть більше інформації про те, що насправді відбувається, порівняно зі своїми керівниками, а їхні керівники — більше, ніж акціонери. Завданням є винагороджувати хороші результати, не створюючи при цьому стимулів для працівників гратися з системою в спосіб, руйнівний для компанії в довготривалій перспективі.

Не треба бути корпоративним титаном, щоб вирішувати проблеми керівник-підлеглий. Виникає багато ситуацій, коли ми змушені наймати того, чиї стимули подібні, але не ідентичні нашим, і головна відмінність може полягати якраз у розрізненні між «подібні» й «ідентичні». Візьміть агентів із продажу нерухомості, особливий тип негідників, що намагаються діяти у ваших найкращих інтересах або навпаки незалежно від того, продаєте чи купуєте ви нерухомість. Спочатку погляньмо на ситуацію з купівлею. Агент люб’язно показує вам багато будинків, і, можливо, ви оберете один, що вас влаштовує. Поки що все гаразд. Тепер час торгуватися з продавцем щодо ціни продажу, часто з вашим агентом як головним радником. Усе ж ваш агент із нерухомості отримає відсоток від фактичної ціни продажу. Чим більше ви погоджуєтесь заплатити, тим більше заробить ваш агент і тим менше часу доведеться витратити на весь процес.

На стороні продажу також є проблеми, хоча вони менші. Чим більше грошей ви отримаєте за свій будинок, тим більше заробить ваш агент. Це хороший момент. Однак інтереси все ще не до кінця узгоджені. Припустімо, що ви продаєте будинок за ціну близько 300 тисяч доларів. Ваш агент може виставити його за 280 тисяч і продати за двадцять хвилин. Або може виставити за 320 тисяч і чекати на клієнта, якому сподобається ця ціна. Вигода для вас у такій різниці цін величезна — 40 тисяч. Однак ваш агент із нерухомості може бачити ситуацію інакше. Виставлення вищої ціни означає необхідність багато тижнів показувати будинок, прибирати його і пекти тістечка, щоб у ньому смачно пахло. Інакше кажучи, купа роботи. Припускаючи розмір комісійних 3 %, ваш агент може заробити 8400 доларів, практично нічого не роблячи, або 9600, тяжко працюючи багато тижнів. Що ви виберете? І на стороні покупця, і на стороні продавця найсильнішим стимулом для вашого агента є укласти угоду незалежно від того, наскільки вона вам вигідна.

Економічна наука вчить нас, як правильно встановлювати стимули. Як казав Ґордон Ґекко в кінокартині «Волл-стрит», жадібність — це добре, тому зробіть так, щоб вона працювала на вас. Усе ж містер Ґекко був не зовсім правий. Жадібність може бути поганою рисою, навіть у випадку абсолютних егоїстів. Справді, деякі найцікавіші проблеми в економічній науці містять у собі ситуації, коли раціональні індивіди, діючи у своїх найкращих інтересах, здійснюють вчинки, які погіршують їхній стан. Однак їхня поведінка цілком логічна.

Класичний приклад — це дилема в’язнів, дещо штучна, однак дуже потужна модель людської поведінки. В основі її лежить ідея про те, що дві особи заарештовані за підозрою у вбивстві людини. Їх негайно розділяють, щоб допитати окремо кожного, не допускаючи їхньої участі у змові. Докази проти них не дуже надійні, тому поліція сподівається на зізнання. Насправді влада хоче запропонувати пом’якшення покарання одному з підозрюваних, якщо він вкаже на іншого як на злочинця.

Якщо жоден із чоловіків не зізнається, поліція звинуватить обох у нелегальному володінні зброєю, що загрожує вироком на п’ять років ув’язнення. Якщо обидва зізнаються, кожен отримає двадцять п’ять років позбавлення волі за вбивство. Якщо один зрадить іншого, тоді донощик отримає легке покарання у три роки ув’язнення як співучасник злочину, а його партнер — довічне ув’язнення. Що станеться?

Для цих чоловіків найкраще буде тримати язика за зубами. Однак це не те, що вони роблять. Кожен починає міркувати. В’язень А вважає, що, коли його партнер триматиме язика за зубами, він сам може отримати легкий вирок на три роки, здавши його. Потім приходить інша думка: його партнер думає точно так само, і в цьому випадку краще зізнатися, щоб уникнути одноособової відповідальності за злочин. Справді, його найкраща стратегія буде зізнатися незалежно від того, що робить його партнер: це принесе йому лише три роки (якщо партнер буде мовчати), або вбереже від того, щоб усе життя провести за ґратами (якщо його партнер заговорить).

Звичайно, в’язень Б має ті самі стимули. Вони обидва зізнаються й обидва отримують по двадцять п’ять років ув’язнення, тоді як мог­ли б отримати лише п’ять. І все ж жоден в’язень не робить нічого ірраціонального.

Ця модель приваблива тим, що допомагає краще зрозуміти ситуації реального світу, у яких необмежені власні інтереси ведуть до негативних наслідків. Особливо корисна вона при розгляді поведінки з відновлюваними природними ресурсами на зразок риболовлі, коли багато індивідів отримують вигоду від спільних ресурсів. Наприклад, якщо атлантичну меч-рибу ловити розумно, наприклад, обмежуючи кількість виловленої риби щосезону, кількість меч-риби залишатиметься на одному рівні або й збільшуватиметься, необмежений час приносячи доходи рибалкам. Однак ніхто не «володіє» світовими запасами меч-риби, що ускладнює відстеження, хто скільки ловить. У результаті незалежні риболовні судна починають поводитися значною мірою подібно до тих двох в’язнів на допиті. Вони можуть або обмежити вилов для збереження популяції, або ловити стільки, скільки можуть. Що станеться?

Саме те, що прогнозує дилема в’язнів: рибалки не довірятимуть одне одному достатньою мірою для того, щоб координувати наслідки, що принесли б їм усім вигоду. Рибалка зі штату Род-Айленд Джон Сорлін розповідав кореспонденту New York Times про скорочення запасів риби: «Нині єдиним моїм бажанням є вийти в море й набити стільки риби, скільки зможу. Мені не хочеться охороняти рибні запаси, оскільки кожна риба, яку я пропущу, буде спіймана наступним хлопцем»[58]. Тому запаси тунця, тріски, меч-риби й лобстерів швидко тануть. Тим часом політики часто ще погіршують ситуацію, рятуючи від збідніння рибалок за допомогою різноманітних субсидій. Це просто утримує човни на воді в той час, коли в іншому разі частина рибалок припинили б вилов.

Часом індивідів треба рятувати від них самих. Хорошим прикладом цього є громада ловців лобстерів у Порт-Лінкольні на південному березі Австралії. У 1960-х роках ця громада встановила ліміти на вилов і продавала ліцензії на ловлю лобстерів. З того часу кожен новачок міг узятися за цей бізнес, лише придбавши ліцензію від іншого ловця лобстерів. Цей