Читати книгу - "Відлуння любові: чоловіки"

— Мені на тобі воду не возити. А кохання — само по собі вже найцінніше придане. Та, якщо чесно, готовий одружитися на тобі виключно з любові до історії. Навіщо ж іще? Твоє ім'я нагадує мені про давнього перського царя — його звали Дарій… Дружина, будинок, діти, ну і добрі сусіди, — що ще потрібно мужикові для сімейної гармонії й абсолютного щастя?!

— Якщо чоловік закоханий до такої міри, то у жінки вибір невеликий: вийду, напевно, але не одразу… Аргументи у тебе — слабенькі.

Я окинув поглядом промоклу маленьку фігурку моєї норовливої коханої.

— У мене предостатньо аргументів, ти це знаєш, але варіантів — лише два: або я на тобі одружуся, або ти виходиш за мене заміж! Я приймаю обидва варіанти.

— У мене — лише один варіант: дати ляпас Кеннету. Не треба було плескати язиком, пліткуючи про мою бідолашну матусю. Ніколи раніше не думала, що наклеп і наговори можуть збити мене з пантелику… У тебе ж нічого з нею не було, правда?

— Клянуся шведським богом!

— Це заспокоює, але мені цього мало; я ще й мамі допит влаштую. Цікаво — яким богом вона буде клястися? Якщо теж шведським — тобі гаплик!

— Даринко, важливий не бог сам по собі, а той, хто клянеться.

— Авжеж, матуся для мене — на першому місці. Ніяке божество з нею не зрівняється!

— Тоді гарний будь-який бог.

— Що-що, але в цьому у нас збігаються погляди на всі сто: була б людина хороша, а бог згодиться будь-який! Гарний той бог, який об'єднує, а не сварить людей. Але ти — жалюгідний брехунець. Звичайно ж, ти з самого початку задумав на мені одружитись, проте не хотів у цьому признаватися. Ти брехав мені: і в Римі, і у Венеції, і в Греції — біля ніг древніх богів! Цього боги тобі ніколи не пробачать! Не пробачу і я! Ти водив мене за ніс цілий рік!

— І мені це вдавалося?

— Аж ніяк. У такі хвилини ти просто ставав нестерпним…

Високо на дереві знову каркнула наша ворона. Самотньо й сумно. Судячи з усього, вона просто гинула під холодним дощем. Можливо, ми були останніми, хто чув її відчайдушне благання про допомогу; але залишалися байдужими, адже нам вистачало й власних турбот. Раптом птаха зірвалася з гілки і з останніх сил перелетіла під тент. Сіла поряд із нами й спробувала обтруситися; проте марно — вона ледь не беркицьнулася з краю дошки. Втрималася в останню мить, зачепившись кігтями за поручні. Так і сиділа — мокра, похнюплена, але нас зовсім не боялася.

— Бідолаха, як вона змерзла, — співчутливо промовив я.

— А що я замерзаю, тобі — наплювати! — пролунав раптом приглушений жіночий голос моєї супутниці. — Мені вже час додому, до Росії. Тільки там я можу прийняти правильне рішення. Не можна мені тут, під дощем, коли все так незвично й незрозуміло. Тут навіть ворони каркають по-іншому!

— Мені тебе ніколи не збагнути! Ти ніде не хочеш відповідати прямо — ні в теплому ліжечку, ні тут, під дощем. Якого біса тоді валандаємося й мокнемо вночі?!

— Ні, не квап, я повинна ще подумати. Не можу… — потягнулася вона до мене, — до того ж, мені дуже холодно; і я хочу, щоб мене зігріли — ну, хоч трошечки. Хіба не для цього потрібен гарячий закордонний коханець?

— Мені набридло бути твоїм коханцем. Хочу, щоб ти мила посуд, прала, приводила в порядок мій холостяцький будинок. Хочу, щоб ти була затишною, мов загадковий світ ось цих нічних ліхтарів. Вони мені завжди подобаються: і в дощ, і в сніг, і в звичайні дні. З них ллється спокійне, золотаве світло, що заспокоює душу в будь-яку погоду, як світло твоїх відданих очей. До речі, зараз вони світяться якимось ніжним, загадковим вогнем…

— А коли ми одружимося, ти вже до мене не залицятимешся? Невже свято життя скінчиться так швидко? Знаєш, ти — як цей дощ, мов ця ворона, котра шукає тепло і затишок в негоду! Це нечесно — ти мене знову вмовляєш. Хіба ти не можеш якось по-іншому, суто по-чоловічому…

Тоді я обійняв її і з силою притягнув до себе:

— Знаєш, тут дуже часто йдуть дощі. Мені — самотньо, коли за вікном, зовсім близько, періщить злива, а ти — далеко…

— Мені теж не вистачає когось, коли негода. Може, ти і є той чоловік, який божевільно кохає мене, незважаючи ні на що. Чи не так? Давай помріємо, щоб дощ не закінчувався до ранку!

— Давай! — погодився я. — І що тоді?

— Дурненький… Тоді ми обвінчаємося! Тільки обіцяй, що ми будемо обідати в тому оливковому саду, коли мені того захочеться. Обіцяй, що сховаємося з тобою від негоди назавжди — ВДВОХ!

І дощ лив усю ніч, рятуючи нас від негод прийдешніх днів…

м. Норчопінг, Швеція (переклад — Сергій Дзюба)

Вероніці САВЧЕНКО

Те, що я зробив помилку, придбавши цей будинок, зрозумів у першу ж ніч.

Мені давно хотілося мати свій будинок. А тут я несподівано на своїй книжці заробив гроші. Наступного дня мене чомусь занесло на іншу вулицю, на якій я, здається, до