Читати книгу - "Тварина, обдарована розумом"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– І він досяг успіху?
— Не без труднощів. Тоді Хейзи перейшли до другого етапу: озброїлися методами, що застосовуються в школах, де навчають розмовляти недорозвинених дітей. Коли Вікі вимовляв «а», містер Хейз стулював мавпеняті губу до губи й раптом відпускав їх. Таким чином, після двох тижнів Вікі став казати «мама». Тоді йому сповнилося чотирнадцять місяців. У два роки мавпеня навчилося казати «папа», в двадцять вісім місяців вимовляло «кап»[11], а в три роки — «ап»[12].
— Активний словниковий запас Вікі обмежується тільки чотирма словами?
— До того ж мавпеня завжди користується ними несвідомо. Ці чотири слова є для Вікі прохальними словами. Коли в Хейзів хтось гостює, Вікі жебрачить у гостя ласощів, кажучи байдуже «мамо» або «тату». Слово «чашка» більш спеціалізоване: Вікі вживає його, коли просить пити. Можна зробити висновок, що шимпанзе не асоціює або ж асоціює погано завчене слово з предметом, який воно називає.
— А його пасивний словниковий запас?
— Хейзи нараховують у ньому близько п’ятдесяти слів. Але тут також асоціація між словами й предметами дуже непевна. Іноді Вікі безпомилково показує свій ніс, вуха, очі, коли перед ним вимовляють відповідні слова. Але мавпеня й помиляється. Коли містер Хейз каже «очі», воно показує ніс тощо. І, нарешті, коли Вікі вивчає нові слова, він починає забувати ті, які вже знав.
Запала тиша. А тоді Фойл сказав упівголос:
— Чотири слова за три роки! Я вважаю, що це дуже сумно.
— Для кого сумно? — перепитав Сі, подивившись на нього з ледь помітною посмішкою й втомою: — Для Хейзів чи для Вікі? Для людини чи для шимпанзе?
— Для обох, — відповіла Арлетта, співчутливо усміхнувшись Фойлові. — Вперше в історії людина зробила серйозну, тривалу й методичну спробу налагодити мовний зв’язок з твариною й не досягла успіху.
— У вас більше шансів з оцим дельфіновим малям? — запитав Сі, погладжуючи собі живіт.
— Це вже не маля, містере Сі, а дорослий дельфін. І експеримент ще не скінчився. Але якщо ваша ласка, я розповім про все спочатку.
— Чи не могли б ми десь посидіти? — спитав Сі глухуватим голосом. — Дуже кепсько так стояти під сонцем.
— Перепрошую, містере Сі, — загомоніла розгублено Арлетта. — Я мусила першою подумати про це. Меггі, побудьте біля Івана, а ми підемо до лабораторії.
Сі полегшено зітхнув, коли опустився в складаний, обтягнений полотном фотель, який йому запропонувала Арлетта.
— Чи не бажаєте випити, містере Сі? — запитала Арлетта заклопотано.
— Не турбуйтеся, — відповів Сі, — це перевтома, але я охоче щось випив би.
Підійшов Боб, ввічливий і невимушений.
— Не турбуйтеся, Арлетто, — сказав він мелодійним голосом. — Я буду за служницю. Може, містер Фойл теж вип’є віскі?
Фойл у свою чергу вмостився в кріслі-гойдалці.
— Я навіть не маю права відмовитися, — відповів він бадьоро.
Арлетта сіла навпроти них. Вона почувала себе незручно, що ввійшла до Лабораторії в купальнику, однак, з іншого боку, їй здавалося трохи лицемірним те, коли б вона кинула їх і пішла одягати шорти.
— Прошу вас, розповідайте далі, міс Лафей, — заговорив Сі, — я почуваю себе добре.
— Насамперед маю сказати, що у нас є два басейни, розташовані на певній відстані один від одного. В першому тримаємо одного самця й дві або три самиці — це залежить від обставин. Другий, той, що ви допіру бачили, дає змогу нам відокремлювати, коли виникне така потреба, одного з дельфінів. Усе це почалося навіть несподівано: близько чотирьох років тому в нас одночасно розродилися дві самиці. Одна, спородивши живе дельфіня, загинула, а друга народила мертве маля. Здавалося, що друга самиця згодиться усиновити дельфіня, яке залишилося без матері. Та нічого не вийшло, вона відмовилася. Правда, таке нерідко буває й у інших тварин: так, вівця, що зразу ж після народження втрачає своє ягня, не погоджується годувати ягня-сирітку.
Арлетта замовкла. Увійшов Боб, несучи на таці пляшки й склянки. Сі негайно дістав з кишені невеличку коробочку й ковтнув дві пілюльки. Арлетта помітила, що в нього тремтіла рука, коли він підносив до рота склянку з віскі. «Мабуть, цей чоловік любить напихати себе наркотиками».
— Саме тоді професор Севілла, — заговорила вона перегодя, — забаг сам виплекати дельфіня. Для цього слід було перевести його до іншого басейну, щоб уникнути поранення, якого міг йому завдати самець своїми пустощами — саме тоді він шукав собі пари. Нарешті, треба було якось брати молоко в самиці, що лишилася жива, й годувати ним малятко. Одне слово, це здається дуже просто, а насправді перед нами виникли цілі проблеми. Протягом перших тижнів найтяжче було створювати вигляд постійної присутності в басейні, щоб відокремлене дельфіня не почувало себе самотнім. Наші люди вдягали костюми аквалангістів і по двоє опускалися у воду. За місяць професор розпорядився спустити на воду два плоти, на яких могли сидіти названі матері дельфіняти. Звісно, воно мало також зв’язок із своєю людською родиною за допомогою гучномовця, зануреного в воду. До того ж його часто пестили. Іван поставився без підозри до того, що його матері перебувають над водою. Вночі, іноді навіть вдень, обидва плоти підтягували для зручності до берега басейну.
— Міс Лафей, навіщо аж два плоти, чому не один? — поцікавився Сі.
— Бо дельфіня має двох матерів. Одну рідну, другу — повитуху, що подавала їй допомогу під час пологів, відганяючи цікавих, і, нарешті, допомагала їй боронити маля від невгамовних самців. Професор намагався відтворити все це штучно: коли обидва плоти припиналися до берега, між ними завжди лишався вільний простір. Протягом перших місяців і приходив сюди Іван. Уночі ми опускали в воду руку, й Іван відразу ж підставляв голову під пальці своєї матері,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тварина, обдарована розумом», після закриття браузера.