Книги Українською Мовою » 💛 Публіцистика » Остання подорож Сутіна 📚 - Українською

Читати книгу - "Остання подорож Сутіна"

247
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Остання подорож Сутіна" автора Ральф Дутлі. Жанр книги: 💛 Публіцистика / 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 18 19 20 ... 76
Перейти на сторінку:
class="book">Нічого іншого, тільки витерти з пам’яті це місце дитинства, не залишити ані крихти, ані стебельця, ані димочка на полотні. Випалити Ніщо дитинства з пам’яті назавжди. Спалити картину дитинства. Принизливо взагалі мати будь-яке дитинство в цій здрібнілій формі міста, яке і містом не було. Він для себе хоче тільки міста, Мінськ і Вільно, а ще місто понад містами, в усіх складочках і рівчачках, на усіх бульварах і вуличках якого загніздилося мистецтво. Тут усюди живуть картини, не буде повернення до ніколи немальованого. То село — то були бруд і погроми, страх і трепет. В усіх картинах він прагне одного — звільнитися від цих Смілович, кожний мазок пензля намагається вимазати Сміловичі з пам’яті.

Де це він, чому саме тепер село дитинства напирає до нього в катафалк? Піренеї, Париж, а тоді річка Вольма, природа навколо Березиної, яка пригадує собі тих французів, тіла яких розкладалися тут у весняному болоті. Він у сім’ї — хлопчик для биття, живий мішок, який б’ють і копають, десята і передостання дитина матері Сари, страшенно втомленої усіма тими пологами. Вона пересувається з одного приміщення в інше з відсутнім виразом обличчя, порається, немов привид якийсь. Вона мовчить. Завжди вона вся в турботах, надто виснажена, щоб хоч щось ніжно їм шепнути, він таке бачив в інших матерів. Він — десята дитина з одинадцяти, Ви чуєте, докторе Бог, він передостанній. Хтось назвав таких майстрами голоду. Десятий і передостанній. Поділіть любов на дванадцятьох, добрий равві. Її звати Сара. Вона замовкає.

Перший його спогад. Він ще лежить у колисці, дивиться на гру світла і тіней на стіні, дивиться, як вони тремтять і змінюються, танцюють на білому тлі. Він дивиться, як у запилюжених непорушних фіранках заплутуються світло сонця і тінь…

Він хоче розповісти про це Ма-Бе або мадмуазель Ґард чи тій третій постаті, яка на короткий час з’явилася в покійницькому бусі, що її він не зумів упізнати. Він белькоче і підкликає її долонею близько-близько до губів. Нахили сюди своє холодне вухо.

Дім стоїть на Ринковій площі, і в нижньому вікні, коли погода добра, сидить його батько Соломон, полатайко, зі схрещеними ногами, як Будда. Біля вікна, де найбільше світла для шиття, де тонка нитка підіймається і падає вниз повз пальці батька в тканину кафтана. Батько мугиче, проколює голкою, тягне, життя — то його нитка. Він шиє механічними рухами, тоді на мить зупиняється і повертає тканину наступним боком, не підіймаючи очей… Рабин Менахем-Мендль твердить, що справжній єврей має вміти три речі: досконало кланятися, беззвучно кричати, непорушно танцювати. З базару приходять клієнти і жбурляють йому свої штани. Росіяни, поляки, татари з невеликого сільця на іншому березі річки.

Коли до них доходять чутки про погроми, які спалахують в царській Росії і блискавично поширюються від штетля до штетля, вони вже знають, що знадобиться лиш іскра, і почнуть розривати й переривати перини, вивертати шухляди, перерізати горла… Вони бачать перед собою кров, що бризкає на пір’я. Вони здригаються від назв Кишинів, Гомель, Житомир, Бердичів, Миколаїв, Одеса. Вночі ці жахливі назви деркочуть у їхніх снах. Після 1905 року до цих назв додаються нові й нові, після кривавої неділі землю здригають гасла чорносотенців:

Бєй жидов!

Шаґал не має рації, коли думає, що вони поїхали геть тільки через сірий дим і брудні черевики — поїхали в пошуках кольорів. Хотілося тільки одного — поїхати звідси геть, було не до Ґолема, не до духів мертвих, які шукали собі тіло живого, щоб замешкати в цьому тілі й заговорити його голосом, не до дибуків з несамовитих історій, почутих у дитинстві, не забудуться хіба кілька пісень, та й то — просто як доказ того, як далеко ми вже звідти, немов глузливе застереження, що тамтого світу більше немає. І все ж він щоразу малює дітей, безпросвітну нужду дитинства, де все є нічим іншим як розпливчатою обіцянкою, якої ніхто ніколи не дотримається: старечі обличчя, грубі лаписька, що міцно вчепилися в поламану іграшку, низенькі стільчики.

Ніхто не знає дороги. Ніхто й не дізнається ніколи, куди йти. Ніхто не може знати, хто цей чоловік у покійницькому автомобілі. Є лише картини, лише ті, яких він не пошматував і не спалив дощенту. Ніхто його не знає. Ніхто не змусить його заговорити, в усякому разі — не про дитинство. Нехай про все розкажуть картини, якщо зможуть. Ніхто його не знає. Залишився тільки один-єдиний спогад з дитинства:

Якось я побачив… як небіж рабина перерізав… горло гусці… дав стекти крові… мені хотілося кричати… але обличчя в того було таке радісне… що мені немов паралізувало горло… і крик у ньому… я ще й досі його відчуваю… коли я був ще малим… я намалював портрет свого вчителя… спробував… звільнитися від того крику… все даремно… коли я малював волові туші… то був усе ще той самий крик… від якого я хотів звільнитися… та мені це не вдається досі…


Він думає собі, що небо має почорніти, зараз, негайно Безіменний кидатиме блискавиці, щоб стримати лезо, яке перетинає шию гуски, швидкий, натренований рух в тіло гуски, тріщання хрящів, напружені м’язи. Ось він зараз схопить руку Авраама, який уже замахнувся, щоб убити сина Ісаака. Однак нічого не відбувається.

Все спокійно того світлого пополудня у Сміловичах, і шехтер дивиться на нього з радісним сміхом. Сліпий жах на дитячому обличчі смішить його. Можна подумати, що то сам Безіменний сміється з убитої гуски, сміється з усіх лез, які перерізують горлянки, і з теплої крові, яка струменем водограю бризкає на землю і змішується там з пилом, забарвлюючись в малиновий колір. Він щодуху мчить геть з подвір’я різника і ховається в підвалі. Довго не виходить звідти, боїться сміху, боїться леза, крові, яка витікає з шиї гуски просто на нього, падає рясним дощем і врешті виповнює підвал, немов

1 ... 18 19 20 ... 76
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Остання подорож Сутіна», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Остання подорож Сутіна"