Читати книгу - "Вогнесміх"

— Громадянине! — почувся ввічливий, але суворий голос.

Гриць сахнувся від несподіванки, розплющив очі. Поруч нього бовваніла постать міліціонера, права рука стража порядку була піднесена до кашкета, а очі холодно поблискували у відсвіті вуличних ліхтарів.

— Громадянине! — повторив міліціонер. — Хто ви й чому ось тут о такій порі вештаєтесь?

— А хіба не можна? — отямившись, запитав Гриць. — Адже тут не написано «Вхід заборонено» або — «Заміновано»…

— Жартом хочете відбути? — не піддавався на веселий тон міліціонер. — Звольте відповідати, коли вас запитують. Вдень можете стовбичити біля Золотих воріт скільки заманеться, а тепер — ніч, довкола — ні душі, а ви тут чаклуєте, ворожите щось. Хто ви, чого вам тут треба?

— Та нічого особливого не треба, друже, — м’яко промовив Гриць. — Просто я люблю це місце, розумієш? Ось моя тачка стоїть, таксі… Ось моє посвідчення. Та хіба справа в цих папірцях? Мені б хотілося, щоб ти відчув те, що відчуваю я. Ніч, тайна зоряного дивокола, особливість цього місця… Ти можеш уявити, скільки душ пройшло крізь ці ворота? Куди кожен з них ішов, до кого, для чого? Які струмені прагнень, які потоки психоенергії! Ці ворота — ніби шлюз таємничої ріки буття, крізь який вирував водограй душ і сердець. А потім — ріка повернула десь в інший бік, річище висохло… і ми тепер мацаємо сухі, замшілі камені і не чуємо, де тепер кипить хвиля, що гупала колись в цю браму…

— Гм, та ти поет, — потеплілим голосом сказав міліціонер. — У посвідченні — шофер таксі, а в душі читається — романтик, поет, філософ. Приємно, їй-богу, приємно. Я думав, якийсь алкаш допився до білої гарячки, та й валяє дурня біля Золотих воріт. А воно, бач, зовсім інше. На, забери свої документи, громадянине Гук, а ще краще — Грицю! Бо ми ж однолітки. Я оце недавно повернувся з армії та й пішов служити в міліцію, хоч, по правді кажучи, люблю село, ліс, ріку… і зорі, як ось ти… Ходжу, мрію, дивлюся на небо… хоч воно тут зовсім не таке, як у селі або в горах… Ти був у горах?

— Був, — сказав Гриць і одразу пригадав свою казкову пригоду на Клухорі, і такий спогад химерним вінцем зв’язав воєдино Кавказ, Радісну Істоту, Золоті ворота, міліціонера, його дивний настрій і роздуми. — На Кавказі був…

— А я — в Карпатах. І на Памірі. Різні гори, але і ті й другі — дивовижні. Особливі. Карпати, ніби ніжна, рідна пісня, знайома тобі ще з дитинства. А Памір — мов космічний храм… як хорал… Зорі там — близенько, просто нависають над тобою… підніми руку — здається, ось-ось торкнешся…

— Ти, брате, теж поет, — засміявся Гриць. — Пробач, як тебе звати?

— Савою мене звати. Сава Корінь. Я з Полтавщини, над Пслом народився і виріс. Рано залишився сиротою. Мати була одиначкою, ростила мене, доглядала, вчила… та померла від запалення легенів, коли було мені дванадцять літ. Родичі доглянули, доки в технікум лісопромисловий поступив, а далі — армія, міліція… Простенька біографія — чи не так?

— Я б не сказав, — не згодився Гриць. — Така біографія або відкриває золоті ворота душі… або кидає у вихор блукань, падінь і навіть злочинності…

— Ну, таке мені не загрожувало, — засміявся Сава. — В душі багато всякої всячини ворушиться, різні тяжіння, магніти, але до злочинної доріжки у мене відраза ще з дитинства. Не розумію, чому багатьох юних так легко захоплюють в свої мережі злочинці? Яка може бути романтика в крадіжці чи в пограбуванні? Може, якийсь генетичний вихор? Або недогляд і байдужість дорослих?

— Це тобі легко говорити, бо ти стихійно потрапив на стежку добру й вірну, — сказав Гриць. — А несформована психіка, котра не має підтримки, а то ще й перебуває на похилій площині? Та й ти… сам же кажеш, що любиш село, поле, ліс, зорі… а пішов у місто… Чому?

— А ти? — засміявся міліціонер. — Поет, романтик, а крутиш кермо, катаєшся в лабіринті вулиць? Чому?

— Ну, в мене є мета. Хочу вивчити життя саме в такій круговерті, як місто, динаміка вулиці… навіть конкретно, як таксист…

— Тоді інша справа, — схвально кивнув Сава. — Якщо не брешеш, тоді це чудово. А де твої рідні? Батьки? Живі, здорові?

— Атож, — кивнув Гриць. — Недалеко від Києва. Ліси, озера, скільки звірини, птаства. Батько мій там єгерем працює в заповіднику, і сестра Христина. Матінка вдома, по господарству. А ще є сестра Марія, вчителька, і брати — Іван, Юрій, Борис. Іван — голова колгоспу, Юрій — в зоряному містечку, він космобіолог, але що та як — мовчить, не дозволено про те писати. Ну а Борис — у Києві, кібернетик…

— Ого! — з повагою озвався Сава. — Сімейка славна, аж завидки беруть. Мені б бодай одну сестричку або братика…

— Так за чим зупинка? — розчулено промовив Гриць. — Давай будемо братами. Ось тобі моя рука. Хочеш?

— Ти це… серйозно? — розгубився Сава, дивлячись на бліде натхненне обличчя Гриця. — Чи, може, жартуєш?

— Хіба таким жартують? Та ще й такої ночі? Нас же слухають далекі зірки… і пращури чують, що ми говоримо… і оце древнє каміння… Розумієш?

Хлопці обнялися, ніяково поплескуючи один одного по плечах, все ще не вірячи, що таке можливе, що можна ось так, в лабіринті буденності, торкнутися серцем до чогось дорогого, втаємниченого, давно забутого, розгубленого на манівцях історичних вітрів.

— Як тільки випаде час, — сказав Гриць, — можеш їхати до нашого села, не задумуючись. Батько і матінка приймуть як найдорожчого друга мого. Чуєш? Ось… я черкну адресу… Може, закортить рибки половити… чи на полювання… Там неподалік є чудові урочища, восени туди сотні рибалок та мисливців пруть. Правда, я не охочий до полювання, а рибку колись славно ловив.