Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Бомбардир 📚 - Українською

Читати книгу - "Бомбардир"

187
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Бомбардир" автора Кирило Круторогов. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 18 19 20 ... 65
Перейти на сторінку:
спєрва за ним всьо врємя слідили: не споре ні з ким, держиться в стороні, придивляється. Тренер наш, Пилипович, дасть якусь вправу, ми пітніємо, а цей чисто тормоз: стоїть. І не кажи йому ні слова! Но коли дійшло до “човників” – це біг попарно від лицьової до лицьової,– у напарники Сергієві дістався Богдан Мельник, а він у нас самий луччий спринтер. Ми тільки посміхаємось, а Сергій як куля стартонув – і не вспіли ми озирнутись, як він Бодю на п’ять корпусів обставив. Пєрвий шок! Оказується, пацан на щось способний… Помню ще пєрву “двухсторонку”. Гайдук у нашу команду попав. Одкривається класно, но пас йому ніхто, само собою, не дає, а відбирати м’яч він не вміє. Так і бігав зря, потом розізлився, перехватив м’яч у свого ж гравця, моментально одірвався од суперників і забив. Пилипович свистить: “Стоп! Гайдук, сорок раз віджатися!” У нас такі понти останавлювали жостко…»

Я пропустив кілька епізодів – до мого запитання про те, як їм усім жилося в інтернаті.

«…Розклад був такий: ранкове тренування, потом школа. Там ми більше робили вид, шо тіпа вчимось, а вчителі – шо тіпа вчать. А в реалі усім усе по фіґу. Ніхто з нами особенно не чикався. Сергій держався як усі: сидів, слухав, даже шось черкав у зошиті… Після занять уп’ять тренування. І так кожен день… Сергій довго держався оддєльно, ну й ми до нього не дуже… Від перегрузок з непривички ночами його судороги в ногах мучили – аж кричав у сні, а ми ржали. Маркером його пару раз розписали… А він на це ні слова – як кам’яний… Ще був случай. Приповзли після вечірнього тренування, заварили чаю. Сергій теж собі заварив – оддєльно. У нас пакет галетного печива – сухе, падло, чистий картон. Ну нам шо – аби тільки черево набити, того шо жерти в інтернаті хотілося весь час, день і ніч. Жуємо, а Сергій батон із варенням навертає. Ми до нього: чуєш, а чо не ділишся? А він спокійно так: а ти попроси по-людськи – я поділюся… То єсть він не предлагав, щоб не подумали, ніби підлещується… Да-а… а вобще ми були спершу впевнені, що він таке життя не потягне, скоро додому попроситься… А ні фіґа. Зчепить зуби, терпить. Постєпєнно втягся. Та ми однаково його динамили… Доки не стався один случай… Це можеш не писать…»

Проте я записав, хоч і удав, що натиснув кнопку «стоп». Історія була на копійку, не знаю вже, чим вона так вразила уяву Юрія. Звичайні підліткові тьорки. Сергій заступився за якусь юну гімнастку, але річ не в суті конфлікту, а в тому, що після цього він став своїм у команді. Прийняли як рівного.

«…Ну да, і наші тоді пойняли, що він, получається, не блатний із чиєїсь подачі, а нормальний пацан… І не ошиблися. Ще один плюс: мати його варила офігенне варення, досі вкус помню. Передавала соління всякі, консервацію… Чого я весь час про їжу? Так ми ж, по суті, жили на підножному кормі. Харчі в їдальні були до того хрінові, що в рот не взяти. Комусь тушонки надішлють, комусь круп, макаронів, картоплі, яєць… Усе йшло на всіх, ніхто не ховав… А система? Система була як в армії. У шість підйом, час зарядка, потом туалет і сніданок. Ранкове тренування, на обід десять хвилин – і до школи. Хочеш не хочеш, а своє одсидь… Чиста мука. Спати хотілося даже більше, ніж їсти. Потом час самопідготовки: уроки, постірать там, у кімнаті прибрать. І вечірнє тренування – два часа. Після нього вечеря й два часа до відбою – релаксація. Но до того врємєні сил на то, шоб кудись піти або чимось зайнятися, ні в кого вже не було. Валялися по комнатах, іногда різалися в карти. Сергій, кстаті, оказався мастєром у цьому. Голова в нього працювала – ми його даже Доком кликали… Но довго не засиджувалися – зранку вп’ять той самий конвеєр, не виспишся – хана. Не тягнеш таке життя – нема питань, силою ніхто не держе. Один дзвінок – приїдуть батьки, заберуть додому… Но Сергій ніколи не жалувався. І додому особо не рвався. Даже на празники й канікули припухав сам у гуртожитку. Ходив у тренажерку, возився з м’ячем на площадці – любив це діло. А після того як втягся, приспособився до нагрузок, усе йому стало даватися легко, як нікому з нас. Просто в іграшки…»

Я вимкнув диктофон.

Ту частину плутаних мемуарів Юрія Зінчука, інтернатського однокашника Гайдука, яка мене особливо зацікавила, треба прослухати на свіжу голову.

По суті, з цього моменту в Марганці робити мені більше немає чого. Мій головред уже запанікував – я пропустив редакційну летючку, яка в нас щосереди і на якій планується наступний номер. Ми зідзвонилися, довелося вчергове збрехати: мовляв, підхопив застуду, відлежусь – і миттю буду.

Тож без варіантів: зранку – до Києва…

Столиця без мене жила нормальним життям. І зустріла як зазвичай – ті самі бомжі на сходах метро «Вокзальна», черги по жетони, тиснява біля входу на ескалатор. Чотири зупинки, п’ята – «Святошин», мій кінець «червоної» лінії. Лави продавців усякої всячини в переході, яких час від часу розганяє поліційний патруль, незмінні бабці з картонками, де кострубато написано: «Віддам кошенят у гарні руки», квіткарки з відрами хризантем і замучених троянд, схожих на щільно впаковані овочі…

Удома я витратив півдня, аби викласти на папері те, що мені вдалося з’ясувати за час свого спонтанного вояжу. Вийшла сторінка тексту, та й ту ледь удалося із себе вичавити. І не тому, що мені не було чого сказати британським скаутам. Тут стояло, сказати б, питання форми. Одна річ – журнальний матеріал, зовсім інша – звіт, зорієнтований на пошук проблемних моментів у біографії гравця.

Я подовгу обсмоктував кожну деталь, напружуючи пам’ять і прицінюючись, наскільки вона важлива для «роботодавців». І почувався при цьому зеленим новачком.

Урешті я знову ввімкнув диктофон – щоб прослухати ту частину одкровень Зінчука, яка стосувалася перших спортивних гонорарів Сергія й того, як він опинився в Харкові.

«…Один раз на канікулах Сергій вештався по городу. А городок там – один в один Марганець, тільки пилі літом менше. Ну й набрів на самодєльне поле, де якісь мужички якраз готовилися зіграти у футбол. Виглядів він тоді старшим своїх чотирнадцяти. Постояв, подивився. Запитав: можна з вами? Ті согласились, у них саме одного гравця не хватало…

1 ... 18 19 20 ... 65
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бомбардир», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Бомбардир"