Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Тіні наших побачень 📚 - Українською

Читати книгу - "Тіні наших побачень"

201
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Тіні наших побачень" автора Іван Байдак. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 18 19 20 ... 42
Перейти на сторінку:
розумію чому. Потім я щось говорив, вона діставала щось із холодильника. У кімнаті було холодно, але вона скинула жакет. Потім швидко розповіла про себе. Я дізнався, що вона адвокат, переселенка з Польщі, але вважає себе українкою. Я зауважив, що в неї хороший смак.

Вона не курила, але пила багато вина й була вегетаріанка. Казала, що багато працює, інколи танцює ночами. А ще відвідує могилу своєї дочки. Чоловіка свого не кохає, але він військовий пілот, тому вони часто не бачаться. Потім говорив я. Вона всміхалася. Точніше, насміхалася, але я це сприйняв як хороший знак.

— Ти дорослий не за роками, — вона зазначила.

Насправді я не розумів, що говорив, але так було написано в книжках, які я знаходив у Якуба, у чому їй і зізнався. Вона знову всміхнулася і попросила підійти.

— У тебе гарні кучері, — сказала, але для чогось заходилася мене роздягати.

Після того взялася роздягатися сама. Я хотів їй допомогти, але вона заперечила. Стало сухо в роті й солоно в повітрі. Вона торкалася мене руками, потім вустами, а згодом я відчув її тепло. Це тривало лише хвилину. Вона підвелася і притаманно собі всміхнулася. Підійшла до столу й сіла вечеряти, а я лежав незворушно, важко вбираючи холодне повітря. Моє тіло крутило.

— Хочеш вина? — запитала.

Я відмовився. Відтак вона підійшла й знову накинулася на мене. Здається, цього разу мені вдавалося краще. Вона стогнала й важко дихала, раптово скрикнула, злізла з мене і ще деякий час вовтузилась поруч. Мабуть, її ноги звело в судомах.

— У тебе є талант, я хочу тобі допомогти, — сказала Олександра, і ми заснули.

Таких історій дедалі більшало. Мені щось говорили про кучері й талант, я чемно слухав і чекав на продовження. Я вже більше розумів, що відбувається. Часом брав ініціативу у свої руки. Минуть роки, і я не пам’ятатиму імен усіх цих зрадливих дружин чи голодних поціновувачок мистецтва. Згодом стає зрозуміло, що самого таланту досить, щоб сподобатися, і ти вже ставишся до мистецтва як до засобу зваблення. Часом запитував себе: що змушувало жінок так легко піддаватися на доволі ліниві маневри? І мені здавалося, вони вважали, що таким чином стають дотичними до чогось великого й духовного. Мистецтво вабило і дурманило їм розум. Соромно зізнатися, що мені достатньо було банального виділення сперми, моє тіло таким чином розслаблялося і я міг ставати до роботи. Тому мені доводилося вигадувати історії про натхнення й муз. Вони хотіли це чути.

Олександра мені справді допомогла. З наступної осені мене прийняли в школу мистецтв. Це був інтернат закритого типу, де юнаки навчалися музики, літератури, рисунку. Ми жили у восьмимісній кімнаті. Інколи було галасливо й важко, але в мене було своє ліжко, а ще зникла потреба самостійно заробляти на їжу. Тому все влаштовувало. Навчання починалося о сьомій ранку із загальних предметів, після обіду — профільні заняття. Я ще не до кінця ототожнював себе із художником, просто це єдине, що в мене виходило і давало спокій.

Мольберт, пастель, вітраж, кракелюр, етюд, етюдник, ескіз, акварель, начерк, планшет, палітра, пензель, мастихін, розчинник, перо, розтушувач, ватман, лайнер, мазок — я не знав спершу значення всіх термінів, але наче непогано ними послуговувався. З мене не насміхалися, навпаки — намагалися мені допомогти. Тоді я цьому дуже радів, тепер я розумію, що це був шлях самоствердження. Митці ревниві. Усі без винятку.

Я провчився там три роки, мене кілька разів називали кращим студентом, мої твори продавали на міжнародних виставках, декілька разів у мене брали інтерв’ю для місцевої преси. Чи закрутило мені це голову? Ні. Я багато працював і не дозволяв собі відволікатися. Це був шанс для простого хлопця досягнути того, чого прості люди намагаються цуратися, спираючись на нерозуміння. Тому я мало спав, мої дні минали в майстерні, а коли руки втомлювалися — за книжками. Література стала моїм другим захопленням, я розумів, що тільки всебічний розвиток може зробити мене великим.

— Ти маєш дозволяти собі насолоду, — сказав Ґреґор.

Він був власник закладу і причетний до всіх процесів. Здавалось, він був завжди сумний, а може, осоромлений своїм життям. Йому личило бути сумним, чи, радше, це був тиск віковічної мудрості, яка також була йому притаманна. Мене в ньому захоп­лювала здатність знайти ту тонку грань, що не дозволяє творчості цілком стати захопленням, але й не ставитись до неї, як до роботи.

— У цьому немає логіки, — казав він, — ти маєш бути відданим і закоханим.

Забудь про натхнення. Не уникай, якщо воно тебе наздоганяє, і хитруй, коли воно відсутнє. Роби перший крок назустріч — бери кисті і малюй не думаючи. Черпай ідеї зсередини, якщо не бачиш їх навколо. Культурне оточення, обстановка, ніч, сп’яніння — другорядні засоби, ти маєш навчитися сам доводити себе до екстазу.

І задоволення — не забувай про нього.

Ґреґор пішов невдовзі по Якубу. В один момент я злякався, що всі, хто торкався мого мистецтва, помирали, хоча, здається, це для всіх невідворотний процес.

Ми заробляли перші гроші на вулиці, малюючи шаржі чи пейзажі, цікаві для туристів. Гроші витрачали на вино й сигарети, інколи дозволяли собі походи в ресторан. На той момент мені було близько двадцяти, я винаймав квартиру біля Ринку разом із трьома товаришами. Жити разом було нелегко, описувати причини немає бажання. Тоді недоречним стане слово «товариші». Ми перебувалися все тими ж заробітками, дурманили жінок, сперечалися про творчість і мріяли про велике. Щоправда, стати великим судилося тільки мені.

З Адамом я познайомився двадцять сьомого липня — добре пам’ятаю той день. У Львові дощило. Це була одна з тих раптових короткочасних злив, характерних для мого міста. Люди хаотично втікали в кав’ярні та під’їзди, зачиняли літні веранди, хоча дехто знімав взуття й танцював під дощем. Я ж просто дістав парасольку, прикріпив її над мольбертом і, заховавшись під таким «дахом», далі малював собор. Це був домініканський костел епохи бароко, який я намагався зобразити на сучасний манер.

— Я заплачу вам тисячу крон за цю картину.

— Вона ще не готова.

— Власне тому я прошу припинити роботу над нею, у вас буде цікавіше заняття. Пройдете зі мною в кафе?

Адам, як виявилося, довго за мною спостерігав. Потім він зізнався, що найбільше його підкупила моя

1 ... 18 19 20 ... 42
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тіні наших побачень», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Тіні наших побачень"