Читати книгу - "Вогняна зима"

Тим часом у міліцію полетіло ще кілька запалених фаєрів.

Знову рвонуло, вибухнув феєрверк.

— Ага! — мама закричала так, ніби сама брала участь у сутичці, причому — на боці беркутівців. — Ти кажеш, Алло, побили! Побиті так себе не поводять! Їм мало дали! Страху зовсім не знають! А міліція, міліція чого стоїть і дивиться! Там же такі самі люди! Діти!

Тато, про якого знову на короткий час забули, голосно видихнув.

— Свєто, — протягнув він, ніби кректав від болю чи взятої за раз непомірної ваги. — Де ти там бачиш дітей?

— Хлопчики! З міліції, хлопчики — вони тобі не діти!

— У мене нема дітей, які служать в мі… — Петро Дорош проковтнув частину слова, кахикнув, ніби вибачаючись, тут же виправився: — Які служать там. У Києві, Світлано Русланівно, масові безпорядки. Це так називається. Забула, коли було таке востаннє?

— У дві тисячі четвертому! — миттю парирувала мама. — Тоді перетворили Київ на свинарник, бомжатню та звалище секонду! Я говорила, казала тобі: не скінчиться це добром! Ось, Петре Семеновичу, їж із маслом!

Указівний палець знову націлився на екран телевізора.

— Тоді, Свєто, не було масових безпорядків, — Алла здивувалася, як ураз стишився батьків голос. — І я за п’ятдесят два роки, що живу, нічого такого не пам’ятаю.

— А в Москві! — жінка викрикнула так, ніби зловила чоловіка на брехні. — У Москві, забув? Коли Горбачова скинули! Потім, коли танками лупили по парламенту, забув? Там людей убивали, на секундочку!

Батько підвівся. Для чогось обсмикнув спортивну кофту. Зняв окуляри.

— Сама сказала ось тільки — то в Москві. І танки теж були в Москві. А в нас, не забувай, — Київ.

— Яка різниця! — вирвалося в матері.

Тепер уже й Алла дивилася на неї, ніби бачила вперше.

За цю думку їй стало дуже соромно. Навіть почервоніла.

Та нічого не могла з собою вдіяти.

Вибух — знову хтось по той бік екрана кинув бомбу, явно саморобну.

Чи не бомбу. Алла погано зналася на таких речах.

Поки мама шукала правильну, на її думку, відповідь, батько вийшов до іншої кімнати.

Без телевізора.

Чуйка спрацювала — цього разу їм не казатимуть просто стояти.

Хоча команду на автобусі привезли в Маріїнський парк ще до дев’ятої ранку і потім, як здалося багатьом, забули, Сірий відчув: усе буде не так, як у попередні рази. Тепер усе набагато серйозніше й, очевидно, надовго. Їхній старший, Денис Буряк, сказав узяти рюкзаки з усім необхідним — рушник, зубну пасту, запасні шкарпетки, чисті труси. Усе інше дадуть, з голоду не вмиратимуть. Але є варіант, що доведеться стати табором на невизначений час.

Майдану треба протиставити Антимайдан.

Офіційно, перед строєм, про це не оголошували. Керівники, ким би вони не були, навіть не завдали собі клопоту розтлумачити пацанам, для чого конкретно їх сюди привезли. Сірий сам, корячись звичці тримати вуха напоготові, а ніс — по вітру, покрутився між людьми й почув оте «антимайдан», нічого не маючи проти. Як і не особливо заперечував, коли таких, як він, запросто, ніби так треба, називали тітушками.

Велике діло.

Хай собі будуть тітушки.

З Антимайданом складніше. Принаймні так Сірий вирішив сам для себе.

Звісно, подумав він, ті лохи мають право стояти в центрі Києва й перекривати рух, називаючи себе Майданом. Дізнавшись про початок чергової акції, Сірий навіть зрадів: знову мобілізують, ще й заплатять, причому платитимуть щодня, годуватимуть та навіть поїтимуть. Не лише мінералкою та соком, навпаки, хрін від них соку допросишся. Чим довше бардак у місті, тим довше їх, тітушок, опікатимуть. У тому числі — даватимуть бабло. Навіть якщо по три сотні, шкільних знань із математики йому та більшості пацанів вистачало, аби додати та помножити. Коли годуватимуть, нехай раз на день, заради того, аби скласти в кишені тисячу, а то й дві, можна померзнути. Без перерв та вихідних.