Читати книгу - "Російський сюжет"

— Та, може, вона б і не схатіла б з тобою гаварити! — озвався чоловік Зої Миколаївни, який доти мовчав. В нього була досить дивна говірка: він весь час вимовляв «а» там, де по-українськи мало би звучати ненаголошене «о».

— А ти би краще помовчав, Михайле Тихоновичу, — гукнула на чоловіка господиня, і Євген згадав слова Володі про жінок, які в цьому селі підім’яли під себе чоловіків. То чи не цього Тихоновича лікував би Володя, дарма що він москаль? Зоя Миколаївна налила чоловікам по другій мисці борщу й почала розповідати Євгенові якщо не все своє життя, то принаймні основні його етапи.

Народилася вона неподалік, у Кобівці. А знаєте, хто такі коби? Коби — це чаклуни. Там і школу закінчила. А після школи поїхала поступати в область у педінститут. І прямо на вокзалі познайомилася з Тихоновичем. Він був гарний такий, після армії! Думав, чи їхати йому додому до своєї Псковської області, чи тут лишатися.

— Краще б паїхав! — озвався Тихонович.

— Ага! А те, що у твоїй Єрохівці три твоїх брата спилися, один уже помер, ти вже забув?

— Єрохіно, ти, хахлушка! Вимавити географічну назву правильно не можеш!

— Ой, мовчав би ти, кацапе Тихоновичу, бо не даєш мені розповідати! — перебила чоловіка Зоя Миколаївна, знову обертаючись до гостя: — Отже, хлопець, оцей же ж Міхаїл, що тут сидить перед вами, був гарний, після армії, і серце вже йокати почало, як то в молодих буває, то я й умовила його вступати разом зі мною на російське відділення філологічного факультету. Він взагалі ніде вчитися більше не планував, думав іти пролетарити. Але ми разом вступали, разом не добрали балів на російське, але обоє вступили на українське, де був менший конкурс.

— А як же Михайло Тихонович міг скласти іспит з української, якщо він узагалі її не вивчав? — поцікавився Євген, дохрумавши малосольний огірок.

— Та він же був після армії! Таких тоді на вулиці не лишали, кудись та й приймали, якщо вони вчитися йшли. Крім того, тоді була дружба народів.

Зоя добре вчилася в педінституті, то згодом змогла перевестися на російське відділення, а Тихонович так і доучувався на українському. А тут народилися дівчата! Та одразу дві! То Тихонович хотів назвати їх Маруся і Оксана. А Зоя Миколаївна сказала: ні в якому разі! Будуть, як у Пушкіна, — Тетяна і Ольга!

— Це вони вже в шістсот двадцять восьмий раз розповідають, — тяжко зітхнула Оля.

— А хоч і в шістсот двадцять дев’ятий! Що тут такого? Що я люблю Пушкіна над усе? Як почну читати Онєгіна, так і зупинитися не можу:

— невідомо якою мовою процитувала свою версію рядків роману у віршах Зоя Миколаївна. Сюди б мою матінку, подумав Євген. Вона переконана, що в Україні немає жодної людини, яка не знала би російської мови. Яке розкішне спростування материних уявлень являє собою ірівська вчителька російської мови! Стільки зусиль, а по-російськи двох слів доладно не зліпить.

— А ти, Тихоновичу, мовчи! — перекинулася Зоя Миколаївна від високої поезії на свого чоловіка: — Таня і Оля — то найкращі у світі дівочі імена!

— Та тих Тань та Оль в кожнаму класі завжди па дев’ять душ!

— А Оксан та Марусь?

— Менше, менше! Я не перший рік у школі!

— Я хотіла би бути Марією, — сказала Оля.

— Ти була би Оксаною! — відповіла Таня.

— Ні, то ти була б Оксаною! — розгнівалася Оля. Дівчата почали сваритися, і предмет їхньої незгоди був більш ніж дивний. Очевидно, тема їхніх імен була в цій родині джерелом нескінченних суперечок.

— Тихо, дівчата, тихо! — гукнула на дочок Зоя Миколаївна. — Тихо! Тихо!

Повторивши «Тихо!» декілька разів, вона почала вже не вимовляти це слово, а співати, а потім затягла:

— Тихо на-ад річкою! Ніченька-а темна-я!

— Спить зачарований ліс! — підхопив Тихонович, і в процесі співу він вимовляв українські слова значно краще, ніж у розмові. Дует Зої Миколаївни та Михайла Тихоновича зазвучав напрочуд добре. Євген аж заслухався, що з ним траплялося вже не вперше, коли ірівчани на рівному місці починали співати. Іноді співати краще, ніж говорити.

Стосунки Михайла Тихоновича й Зої Миколаївни аж ніяк не репрезентували стосунків Росії та України ні в історичному, ні в політичному, ні в культурному сенсі. Але й вони про щось свідчили. Як з’ясувалося, Тихонович був не просто викладачем української мови й літератури Ірівської середньої школи, а був ще й головою районного методичного об’єднання місцевих україністів, і таку честь йому було надано як єдиному чоловікові на цих теренах. Сюди б Ладу. Лише вона після студій у провідних університетах Європи могла б розібратися, де тут патріархальний дискурс влади, а де постколоніальний синдром.

— А знаєте, Євгене, як мене називають в Ірівці? — раптово обірвавши спів, спитала Зоя Миколаївна. — Ні за що не вгадаєте! Співоча теща!

— Так ви ж іще не теща!