Читати книгу - "Вітри сподівань"

Завзято «водили» одне одного по танцювальному колу Іван та Павлина, та все ж музики зажаліли їхні чоботи і, сповільнивши гру, зупинилися. Розпалені танцем, Іван з Павлиною не бажали відпочивати, та Христина заспокійливо мовила:

— Досить… Хату рознесете. Поспіваємо краще!

І в оселі довго ще лунали пісні: веселі й сумні, козацькі й жіночі.

Ранок наступного дня приніс тугу розлуки Олексі з Христиною та багатьом іншим парам, що вже встигли здружитися і прикипіти одне до одного душами. Подекуди було чути плач і причитання за козаками, що від’їжджали. Вільні від цієї туги були ті, хто не поглядав на дівок і плекав надію на зустріч із коханою або беріг козацькі застороги щодо жіноцтва.

Сотня швидко збиралася до переправи. Петро послав туди Ярового — визначитися з можливістю переходу на правий берег до обідньої пори. Іван з Олексою, осідлавши застояних коней і доручивши Овсію зі Степаном збиратися в дорогу, помчали вчвал до Дніпра.

Побіля переходу через ріку купчилося багато козацьких верхових і простого люду. Іван знайшов старшого з цього боку переправи і домовився про перехід поза чергою, як підійде сотня одноосібників. Ударили по руках, і Яровий заручився підтримкою Якова Пересунька, який свого часу був сотником на Низу. Вертаючись до своєї сотні, хлопці зустрілися з нею по дорозі на переправу і, доповівши Гусаку про домовленість, вихором помчали звільняти підхід. Маючи досвід долати ріку по льоду, сотня швидко перебралася на правий бік і, зібравшись, вирушила в напрямку Чигирина.

Шлях видався важким через денні відлиги. Вранці вирушали в дорогу по замерзлому шляху, а вже до полудня місили багнюку, і забрьохані коні та вершники раніше спинялися на ночівлю, і не одного разу — десь у луговині чи при якомусь переліску. Поспішали в першу чергу очистити коней до вечірнього приморозку, а вже поночі нашвидку займалися собою.

Під кінець шляху лиця у всіх витягнулися та засмагли під першими теплими променями сонця. Тож, коли збіг тиждень дорожніх поневірянь і попереду показався Чигирин, почулися заохочувальні вигуки верхових, і сотня хутко заглибилась у місто, переминаючи підталу багнюку вулиць.

Іван Яровий наблизився до Гусака, домовився про один день перепочинку і, відокремившись від сотні, що поспішала до місця постою, звернув до своєї хати…

Одної березневої ночі хата Ядвіги затремтіла і так бахнуло, що аж відлуння пішло. Санько Голота, схопившись з ліжка, кинувся одягатися та спросоння, та ще й у темряві, ніяк не міг засунути ноги в холоші.

Софійчина мати з печі стурбовано обізвалася до нього:

— Санику! Не топчися, відпочивай… То крига скресла на Мурашці.

Санько, почувши голос тещі, отямився і буркнув до неї:

— Та вже дійшло до мене… І в наших краях таке буває…

Приліг біля Софійки, і вона почала втішати його, погладжуючи по щоці. Санько став пестити свою жіночку. І так вони заспокоїлися, голублячи одне одного…

Весна буяла. Попоравшись по господарству, Санько наносив у діжку води, затримався на подвір’ї — обмізкувати, що б йому до садіння городини вправити по обійстю. Сонце немовби з якоюсь турботою пригрівало в лице, і Санько стояв під хатою та насолоджувався одним з погожих весняних днів. На деревах поміж пташок розгорталися цілі бойовища. Горобці виганяли з майже обладнаних гніздечок синичок, і ті снували неподалік, стрибаючи з гілки на гілку, сподіваючись повернути своє гніздечко. Та на тих горобців також знаходилась управа: зграя сорок прожогом налетіла на них і, зігнавши з чужого гнізда, почала нишпорити, шукаючи яйця для поживи. Зозулі теж не барилися і стрімголов падали на кущі з облаштованими кубельцями, вимахуючи хвостом, поспішали підкласти і своє яйце. Загальний гамір птахів, набубнявілі бруньки на деревах, веселі перегуки сусідів і випари, які підіймалися над ріллею, закликаючи землеробів дбати про завтрашнє засівання, бентежили селянську душу Санька. У небі почулося ґелґотіння, і хлопець побачив нескінченні зграйки гусей, які верталися додому. Він не міг відірватися від цього чарівливого видовища — лету сотень птиць. Пригадавши дитячі роки, приклав долоні до вуст і заґелґотів у небо: «Ґел-ґел-ґел!» Гуси не забарилися і різноголосо відповіли йому, напевно також радіючи вітанню до них з рідної землі. На поріг вискочила Софійка і, побачивши, що небо рясніло від перелітних птахів, і собі почала волати вгору до гусей та підстрибувати від радощів. А пташиний лет все не закінчувався. Надвір вибігла Ядвіга, і тепер всі троє махали гусям, радіючи приходу весни і новому життю.

— От, дітки, ми й перезимували. Ходімо снідати, сьогодні роботи багато… — весело запросила до хати мати, зі щасливою посмішкою відчиняючи двері.

З настанням тепла в душі шаргородців вселилася надія на краще життя, але водночас поповзли чутки про те, що пан Вишневецький не дотримується домовленості