Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки 📚 - Українською

Читати книгу - "Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки"

394
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки" автора В'ячеслав Васильченко. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 18 19 20 ... 133
Перейти на сторінку:
«Сільгоспакадемія». Популярний свого часу розплідник головних агрономів і голів колгоспів.

На вході — серйозний КП. Подолав, показавши журналістське посвідчення. На першому поверсі знайшов канцелярію. Непривітна жіночка повідомила, що курси працюють у Навчально-науковому інституті лісового й садово-паркового господарства (перший корпус, другий поверх). Дізнавшись, де це, квапливо рушив. Хоч і хотілося випити холодненького.

Двері з номером двадцять три. Нижче — табличка: «керівник курсів Кокойло О. А. і методист Зелена А. О.». Але шматок пластику обдурив: ні першої, ні другої побачити не пощастило. За дверима розслаблено пила каву повновида дівчина: «нікого з офіційних осіб немає (викликало керівництво), а її висмикнули з пари й посадили чергувати».

— А ви, мабуть, мавкою в лісі працюєте? — поцікавився крізь усмішку.

— Чому це? — перестала пити й відставила чашку.

— Ну а ким же ще може бути в лісогосподарстві така чарівна дівчина?

— «Така чарівна дівчина», — гордовито промовила, — заступник начальника центрального апарату управління.

— Даруйте, — розвів руками Лисиця, — підкачав перший погляд. Тільки побачив, здалося, що ви з якоїсь казки. Чи легенди. Дика лісова красуня… Ще раз вибачте, якщо образив.

— Нікого ви не образили, — змінила гнів на милість. А потім і взагалі заговорила тихо: — Якщо чесно, то я працюю на цій посаді лише три місяці. От коли прийшла рознарядка, мене як наймолодшу й заслали… А на заняттях — нудота така. Особливо — на правовій базі. Жах. На веденні лісового господарства цікавіше.

— А шановні Кокойло О. А. й Зелена А. О. не зорієнтували, коли повернуться? — Вирішив, що вислуховувати чергову сповідь студентки ще й у чужому університеті… Це тягне на анекдот про гінеколога, що, повертаючись після роботи, вбив дівчину, яка зробила йому непристойну пропозицію за гроші показати…

— А хто ж їх знає, — знизала плечима, а потім просяяла: — А може, я чим допоможу?

І тут Богдана гупнуло по голові: раз «мавка» навчається, то, мабуть, знає, де знайти Ведмедерю. Озвучив.

— Та це без проблем. Ходімо. Вони в двадцять восьмій аудиторії.

Замкнула кабінет і впевнено пішла. Лисиця — слідом.

— Ось, — сказала, коли опинилися біля старих шпонованих дверей з потрібною цифрою. — Зараз покличу. — І зникла.

Лисиця став нишпорити поглядом навколо.

За якихось півхвилини дівчина повернулася, підморгнула і, кинувши: «Уже йде», пописала до залишеного всесвіту. Допивати каву. І бути «лісовою красунею».

За хвильку двері випустили доволі високого й міцного чоловіка у синьому костюмі без краватки. Ліс, свіже повітря й здорова їжа далися взнаки. Про цей екземпляр homo sapiens можна впевнено сказати: «Удався». Хай Матінка-Природа пишається. Матеріал і час витратила немарно.

Чоловік, оцінюючи, ковзнув очима по Лисиці, але нічого не сказав.

— Ви Андрій Ведмедеря? — почав Богдан.

— Ну я, — знехотя відповів «знову учень». — А ви ж хто будете?

— Мене зваги Богдан Лисиця. Я — журналіст, — показав посвідчення професор.

— Не розібрав: як газета називається? — зізнався Ведмедеря.

Лисиця озвучив назву.

— Щось із законом пов’язане?

— Так. Правда, частіше з його порушеннями.

— Я людина чесна і з законом дружу, — поспішив запевнити «курсант». — Та в нашій роботі інакше й не можна. Нам до рук віддано природу. «Середовище людського існування», як на лекції сьогодні сказали. А не буде середовища — і людина згине. Ось такі «зв’язки і взаємозв’язки».

— Правильно ви говорите, — оцінив «журналіст» короткі спалахи красномовства. — Але я з іншого питання.

Співрозмовник здивувався.

— Ви знаєте Ольгу Вовчанську, за чоловіком — Довгань?

Ведмедеря знервовано проковтнув і зблід. Ця зовнішня зміна сяйнула надто виразно, щоб її не помітити. Навіть неозброєним оком.

— Колись давно, — утомлено відповів лісник, — коли вона була ще просто Олею. Олюнею Вовчанською… Навіть дружили. Але те все полином поросло. І вовки з'їли.

«Про вовків це точно, — з гіркотою подумав. — З'їли».

— Саме про це я й хотів розпитати, — сказав Лисиця. Співрозмовник наче знітився. Чи здалося? Ні, все-таки відреагував з ледь помітним острахом. Але одразу ж і прибрав його з обличчя.

«Тепер ти від мене вже не дінешся нікуди, — почав потирати руки Лисиця. Подумки. — Будемо крутити».

— А знаєте що? — засвітився лісник і подивився на годинника. — Пара закінчиться за двадцять хвилин, а далі — вікно. Може, вийдемо й посидимо десь? Там і поговоримо. Я пригощаю.

— Гаразд, — зрадів Лисиця. Але не тому, що його пригостять.

Коли опинилися надворі, Ведмедеря кивнув у бік автостоянки через дорогу:

— Я зараз. Тільки в машині дещо прихоплю. Дві секунди.

Сказане різонуло незвичністю: у машині професор ніколи нічого не залишав. Це ще одне його непорушне правило. Дурнів і так багато на світі. А якщо

1 ... 18 19 20 ... 133
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки"