Читати книгу - "Мій Близький і Далекий Схід"

до неї. Вона не знала, як має поводити себе перед такими поважними особами. Уста її були запечатані глиною, вуха заліплені піском, та навіть, якби вона могла говорити, однак не зможе пояснити, чому її, напоївши смертельним зіллям, вкинули у Ріку. Та, зазирнувши в очі Писаря, вона побачила не відображення його душі, бо той не мав людської душі, а дух і плоть богів. Вона побачила в них усе своє життя від початку до кінця. Але що йому ще потрібно від неї, чому він виділив Шамхат серед інших душ?

— Дочко Шамхат, — мовив Писар, не розтуляючи уст, і погляд його пронизав її тінь, вийшовши поза неї. — Ти маєш піти зі мною.

Тільки й усього сказав й обернувся, пішов не озираючись. А Шамхат поквапилась за ним, як телиця на налигачі, котра не відає, куди її ведуть: на пасовисько чи до різника. Перед нею простягся безживний степ, плоский, як стільниця, і невдовзі зникли кості мертвих, жертви битви між життям і смертю, де завжди перемагає остання. Зрозумівши це, Енкіду перестав боротися: яка різниця, коли вмерти? Прив’язаний до пана-товариша Більґамеса, він не міг вернутись у степ, не міг покинути стіни Урука. Так, він став устами Більґамеса, серцем його уст, його братом. Цього ніхто не заперечить. Здавалось, ось-ось перед Шамхат відкриється велика правда буття, і вона наближається до прірви, в глибині якої ховаються иерозкриті таємниці. Наразі жінка усвідомила лише одну з істин: вона є частиною історії про Більґамеса, Енкіду й діву Шамхат, і ведуть її задля того, щоб вирішити долю по смерті. Можливо, її чекає випробування, і не одне. Це засмутило Шамхат, бо хоча й смерть звільнила її від втомленого тіла, залишилась втомлена тінь-душа. А що коли Писар веде її прямісінько до Енкіду? Можливо, там на неї чекає навіть Більґамес, котрий згинув у кур-кур, звідки не долетить навіть ворон, щоб сповістити печальну звістку?

Брама посеред площі

Чи Шамхат замислилась, чи стала неуважною від монотонного руху степом, котрий більше нагадував пустелю, коли раптом помітила, що йде за… цапом[61], так, старим цапом з темно-брунатною спиною і облізлими боками. Це так її вразило, навіть розсмішило, хоча мертві не сміються, і вона не могла. Чи то Писар перетворився на цапа, чи дав їй за провожатого цю тварину — що їй було робити? Мусила йти за цапом. Аж ось вони опинились на краю улоговини, вкритої великим чорним камінням, великим дивом у країні чорноголових, з чого Шамхат зрозуміла, що опинилась справді дуже далеко. Втім, іти було зовсім неважко, бо її босі ноги були лише тінню, а тіні все одно по чому ступати: по м’якій пилюці, стерні чи гострих каменях. Проте цап вибирав собі шлях, намагаючись не поранитись. Вони перетнули улоговину й заглибились у темний отвір між камінням. Стіни проходу були викладені лазуритовою плиткою, а долівка була білою. А відтак, слідом за старим цапом, в якого один ріг був трохи звернутий набік, Шамхат вийшла на простору площу, посеред якої стояла однісінька брама з кедрового дерева, вдесятеро більша, ніж та, яку спорудив герой Більґамес, перемігши Хуваву, володаря Країни кедрів. Звісно, цю браму зробили боги. А богам не слід дивуватись, навіть якщо вони поставили браму посеред площі й замкнули.

Та цап і не намагався обійти браму. Дрібочучи, він обійшов довкола неї і зник. Шамхат залишилась сама посеред площі, яку оточували не мури, а щось схоже на димову завісу. «Це дим з наших жертв, — подумала вона. — Дим для Ануннаків»[62]. Тут мають бути ріки пива і гори ячменю, купи срібла і золота. Проте нічого такого вона не помітила. Площа була величезна, брама висока, а Шамхат — маленька. Не можна сказати, щоб вона цим не переймалась. За життя їй вдалось зажити слави найкращої блудниці Урука, її осяяло світло енсі Більґамеса, додав загадковості Енкіду, зліплений з глини над прірвою. І що з того? Ніхто не приніс нічого на помин її душі. У той світ вона прийшла нага з порожніми руками. Отже, їй нема чого сподіватись на добре ставлення Ануннаків, адже що заведене на землі, те спущене з неба.

Тепер вона чекала, що хтось її покличе, скаже, що робити далі, куди йти. Вона завжди підкорялась чужій волі і чужим бажанням. Це додавало їй сили. Вона стоятиме на площі перед брамою з кедрового дерева сто літ, тисячу, скільки треба.

Може, минуло сто років, може, менше, але раптом звук дверей, що відчинялися прорвав тишу, яка тримала Шамхат в полоні, відколи та опинилася на березі Ріки. Він був такий величний, приголомшливий, захоплюючий. Жодні двері у світі людей не відчинялись так.

Навала звуку створила вихор, який підхопив Шамхат, втягнув її в отвір дверей, наче пір’їнку, й вона полетіла кудись угору в сріблястій імлі. Несказанна розкіш пронизала її душу, випускаючи тугу за земним світом, вилущуючи тверді чорні часточки, кидаючи їх вниз. Ні, її доля таки була благодатна. Вихор м’яко опустив Шамхат на зелену траву.

Шамхат не бачить богів

І знову вона була сама. На розкішному полі, де зліва колосився ячмінь, а справа доспівала пшениця. «Це, мабуть, боги засіяли ниви з жертв за померлими», — вирішила Шамхат. За полями був округлий пагорб, на якому паслися ягнята й козенята. З пагорба витікав струмок, весело біг поміж очерету. Далі кучерявились сади з виноградом і яблунями. Але Шамхат не знала, що їй робити. Усі запахи, звуки, які тільки могли бути в цьому щасливому світі, оточували її. Вона ніби була досі калікою, невидющою