Читати книгу - "Око пророка, або Ганусь Бистрий та його пригоди"

Тим часом насувалася ніч. Ночувати треба було в лісі, бо там було найбезпечніше. Пан Геліас уже давно заснув і лиш часом покректував: мабуть, йому татари снилися. Пан Григор похитувався сидячи. Нам теж дуже хотілося спати. Але тому що береженого бог береже, ми розподілили між собою нічні варти: кожен із нас п’ятьох молодих мусив вартувати одну годину.

Григор, почувши, як ми домовлялися про варту, вирішив, що й він вартуватиме, і ніяк не можна було відмовити його від цього. Він витягнув шаблю і почав великими кроками ходити туди й сюди по поляні, але весь час про щось запитував у нас, бо дуже боявся. Ніхто з нас не міг через це заснути. Нарешті на його місце пішов золотар, і ми вже мали спокій.

Ледве небо зарум’янилося від ранкової зорі, а я вже прокинувся. Усі ще спали. Я побожно проказав «Отче наш», щиро дякуючи провидінню божому за те, що мене, покинутого хлопчину, пригода не завела до злих людей, яких у ті неспокійні часи скрізь вешталось багато, і не віддала в татарські руки, а це, як тепер я бачив, легко могло статися вчора, коли б я не зустрів доброго товариства. Потім я вийшов з лісу роздивитися, чи безпечно на дорозі.

Доки сягало око, — нікого не було видно. По дорозі, що біліла між хлібами, ніхто не йшов і не їхав. Татар не було й сліду, очевидно, вони ще вчора повтікали. Повернувшись на лісову поляну, я дістав з кишені молитовник і почав молитися. Незабаром прокинувся й Урбанко і, побачивши мене з книжечкою в руці, здивувався:

— Ти вмієш читати? Ви дивіться: я знаю таких, що в оксамитах і шовках ходять, а читати не вміють, а цей сільський хлопець читає. Що ти ще вмієш?

— Нічого, — кажу. — Я селянський син і до того ж сирота. Про навчання мені й думати годі, хліба і даху над головою не маю.

— А бе це хліба хце[8],— сміється весело Урбанко. — Я, так само як і ти, ні даху, ані хліба власного не маю, а все таки вчуся. Пан Геліас, та й інші добрі люди у Львові, допомагають мені, бо я мендичок.

— А що значить мендичок?

— Жебрачок. «Меndiсо» по латині значить «жебракую». Тому у Львові бідних школярів називають мендичками.

— Певно, добрі у вас там люди, — кажу. — Між такими людьми і сонце тепліше.

— Всюди є добрі люди, — заперечує мені Урбанко, — і сонце скрізь тепле. Хіба не так?

— У нас, — відповідаю, — коли б я схотів бути таким школярем мендичком, то мене б собаки загризли! Видно, я ласки божої негідний, а за людською ласкою такий убогий школяр, як я, недалеко зайде.

— Я теж, певно, негідний божої ласки, а все таки вибираюся в далеку дорогу і не втрачаю надії, що дійду туди, куди надумав.

— А куди ти надумав іти?

— До Кракова, а потім до Падуї.

— До Кракова далеко, — кажу я, — а до Падуї, певно, ще далі, може так далеко, як батько вірменські товари повіз.

Школяр голосно засміявся.

— Ти гадаєш, що я тільки так собі мандрувати хочу і одразу з лісу вибираюся до Падуї. Ні. Як закінчу школу у Львові, то піду в академію до Кракова, з Кракова поїду в Італію, до Падуї, і там знову вчитимусь в академії.

Мені стало трохи соромно, що я такий простачок і ніколи нічого про академію не чув.

— А потім будеш паном? — питаю Урбанка, дивлячись на його латаний гермачок.

— Ні, паном я, мабуть, не буду, бо у нас, у Польщі, треба народитися паном, та й не дуже дбаю про це, але буду вчений чоловік, doctor clarissimus!

— Доктор кляріссімус, — повторюю, думаючи сам собі що це, певно, між ученими означає те саме, що між візниками auriga regius, але не кажу нічого, щоб Урбанко не сміявся з мене. Потім стало мені дуже сумно і тяжко на душі від того, що ось інші, такі ж бідні, як і я, і такі ж молоді, вже знають, куди йдуть, куди можуть прийти і яке майбутнє чекає їх, а я не знаю, куди ногою ступити, де прихилити голову, чого шукати і чекати.

Я, як той листочок, якого вітер жене, непевний, куди несе мене доля, і де кине, і як загину. Від жалю не міг я тоді стриматись і почав плакати, закриваючи лице руками.

— Чому ж ти плачеш, Ганусю? — питає школяр і, видно, співчуває мені від щирого серця, бо сідає поруч і обіймає мене рукою за шию. — Я навчу тебе гарної пісні, щоб відігнати смуток. Ось вона, послухай!

Ти не втрачай надії,

Хоч серце в горі ниє.

Це ж ті є востаннє сонечко заходить —

По злій годині ясний день приходить.

Сумувати негоже,

Щастя знов прийти може!

Гей, ще настане сонячна днина,

І хто вірить твердо — той не загине!

Слухав я цю чудову пісню, і за кожним її словом вливалася в моє серце розрада. Я попросив Урбанка повторити пісню ще раз. Він повторив, потім сказав:

— Цю пісню склав відомий поет Ян Кохановський. Він уже помер, але його пісні живуть і, певно, переживуть і