Читати книгу - "Предок"

Справді: хто ж не знає про доньку імператора Максиміліяна, «сліпу сестру Маргарету, що ніколи раніш тут не бувши, не тільки сама знайшла головні — «північні» сходи, але ж, ніде не спіткнувшись, дійшла аж до дверей клявзури.

Люди ж із різних місць бачили й одноголосно потвердили: сестру Марґарету провадив Архангел Рафаїл, який їй потім — як колись біблійному Товії! — повернув зір.

Напередодні облечин, як було звичаєм, абатеса запитала Беату, чи бажає вона востаннє попрощатись із дорогими їй могилами, раніш, як замкнуться за нею назавжди двері манастирської клявзури?

— Так. Має це бажання. Бо ж у св. Домініка, при гробниці доньї Констанци, дружини португальського дон Педра, хотіла б іще Беата попрохати вибачення та молитов, щоб витримати їй до кінця.

Чи ж бо недавнє «прокляття роду», — накликане зеленоокою Інес де Кастро, — несе на собі також і вона, Беата?.. Життя своє й двох своїх синів віддала Інес за те, що викликала смерть чистої, тихої й всевибачливої Констанци?[70].

Мусить платити і Беата, за те, що розбила життя рідної сестри — такої ж тихої й вибачливої, як Констанца…

Бо в світі є рівновага, яка часто збігається з тим, що люди звуть: «справедливістю…»

І востаннє майнула перед вівтарем Беатина постать… Вже у червонаво-гнідій рясі й білому завою постулянтки. Потім вічна заслона та крати клявзури замкнуться за нею, що стала вже сестрою Марією дель Анґустіяс — «Марією від Страждань…» назавжди.

В тій хвилі ще ціла церква була залита вогнями, вся тремтіла переливчастими хвилями світла.

Довкола відтуленої труни дон Феліпе палав світляний вінець свічок.

Але Карльосові здавалося, що скрізь — пітьма, згасло денне й штучне світло, а він у темній крипті, в підземеллі, де нема ні повітря, ні життя…

Дивився сліпим поглядом мертвих очей і не розумів: хто схиляється до нього, хто й що шепоче йому так швидко й так тихо?

А бліда, мов віск свічок, Каталіна повторяла й повторяла знову:

— Ходім… Ходім же… Ходім… Володарка хоче… востаннє розлучитись із Беатою… в розмовниці…

Тільки троє: королева, Каталіна та Карльос пройшли храмом і зникли в захристії, щоб не йти садком черниць, а дістатися до розмовниці церковним подвір'ям. Усі дворяни лишилися чекати на них біля труни короля.

Маркіза де Алькораз проводить поглядом тих троє і переводить очі на тіло бідного мерця.

Високо піднесене тіло короля в парадній одежі, майже стоїть у своїй пишній домовині.

— Як вартовий у вузькій будці! — думає камерера. І переломлює ту думку: — Хто, власне, «вартовий?» Він? Чи ми? Всі ми тут утратили — або втратимо! — розум!

І перед її поглядом пливуть видини-змори: мертвий, висохлий, набальзамований король, що мов неприкаяний блукає по своєму королівстві між живими… Безумна володарка…

Вони «заступають батьків» німій постулянтці. А при них, — мов із гробу вийняті Каталіна та Карльос, що, здається, вже перейняв на себе безумство королеви і німоту Беати…

— Що побачимо ще?..

І холод пробігає думками й тілом маркізи, що її називають при дворі «втілений обов’язок».

— Боже, поможи нам, бідним, безумним, німим, засліпленим і, справді, сліпим!..

Коли в манастирі замкнулися двері розмовниці, Карльос помалу й з тривогою підвів очі: страшно зустрінути поглядом погляд зелених очей Беати!

А що, як знову налетять вихорем оплакані, віджалувані жалі?

Та ж голі й мертві холодні стіни розмовниці… Тільки знак хреста — знак безконечности!.. Бо ж ніяк і ніколи не зійдуться його кінці — креслять на них чорні лінії круцифіксу…

Кілька грубих, дерев’яних стільців біля кратчастої, залізної перегородки — від підлоги до стелі. За тими густими кратами спадає груба, суконна заслона. Вона відділяє Беату від світу… від них трьох, найближчих, що навіть не можуть її ані побачити, як це наказує устав[71], — ані не мають надії востаннє почути її голос.

Ніби прозорий і затертий звучить він. То говорить приявна при Беаті сестра: