Читати книгу - "Зима у горах"

—     Коли ви бачите китобійне судно, що виходить у море,— сказав він нарешті,— устатковане всілякими радарами для виявлення китів і найрізноманітнішими гарпунними гарматами, судно з повним комплектом спеціалістів і радистів, з госпіталем і кают-компанією для команди, судно, в яке власники вклали мільйони з єдиною метою: щоб воно зробило вигідний рейс і принесло їм ще більше грошей,— то чи відчуваєте ви жаль до кита?

—     Річ у тому, що я ніколи не бачив подібного судна. Але якби побачив, то моя реакція була б саме такою.

—     Що ж,— промовив Медог, піднімаючи кухоль,— ось таку реакцію й викликав у вас Герет.

—     Отже, його становище безнадійне?

—     Я цього не сказав. Іноді шляхом переговорів можна домогтися того, щоб ті чи ті країни підписали угоду, яка б дала китам перепочинок у певних районах певних морів. Та ви ніколи не досягнете того, щоб усі підписали таку угоду: завжди знайдеться охочий залізти саме туди й поласувати жирним шматком, залишеним тими, в кого зосталася бодай крихта сумління й хто має деяке уявлення про необхідність уберегти китів від остаточного винищення. За подібних умов ви можете зробити для кита дуже мало. Та й то ненадовго.

Роджер кивнув.

—     А для Герета це було зроблено?

—     Мабуть, ні. Ті з нас, хто живе тут, хто бачить це день у день, перестають надто гостро сприймати такі речі. Можливо, ми могли б чимось допомогти Герету, але не робимо цього.

—     А Дік Шарп... до яких методів він вдається?

Медог рвучко кивнув головою в бік Айво й Гіто, що саме підносили до губів кухлі з пивом і стиха перемовлялись.

—     Спитайте в них. Вони лише рік тому перестали возити пасажирів. Мали один автобус на двох, і цього їм цілком вистачало, щоб прогодуватись самим і прогодувати свої сім’ї. Людей вони обслуговували добре й машину тримали в зразковому стані. Та Дік Шарп почав тиснути на них, і за кілька місяців хлопці здалися. А вони не з тих, хто легко здається,

Роджер чекав, що Медог говоритиме далі, але той мовчки дорив пиво й важко звівся на ноги.

—     Ну, я пішов. Треба перекусити й повертатись у контору. Хазяїнові потрібна моя допомога — я маю створювати гарний настрій у клієнтів.

—     Сподіваюсь, ми ще побачимось.

—     Якщо ви буваєте тут,— сказав Медог,— то побачимося ще не раз. Ну, а тепер беріться до своїх чергувань голосних.

Він досить бадьоро посміхнувся й пішов. Проте Роджер ніяк не міг позбутись почуття якоїсь тривоги. Чому Медог говорив так різко? Тому, що не хотів чи боявся вдаватись у подробиці стосовно Діка Шарпа та його діяльності? Це що — небезпечна для розмов тема? Чи просто неприємна? Медог явно пишався мовою, способом життя, традиціями Гвінеди, як він назвав цю країну. Може, Дік Шарп уособлює тут усе те, існування чого Медог і подібні до нього бояться визнати? Чи просто Дік Шарп — людина, про яку небезпечно навіть згадувати при сторонніх, а не те що втручатись у її справи?

Роджер знизав плечима. А хіба, зрештою, це його обходить? Проте, мабуть, певною мірою обходило, бо він хоч і розгорнув на столі газету і спробував продовжити своє заняття, але зосередитись не міг. Велике людське творіння — мова, надзвичайно конкретна і водночас цілком абстрактна, на якийсь час втратила для нього свою чарівливість. Ось тут, за кілька кроків від нього, стоять двоє дужих, рішучих чоловіків, які сьорбнули того самого лиха, що впало зараз на Герета, і які здалися. Ну то й що? Роджер знову спробував відігнати від себе цю думку. Економічні сили — мов сили природи: байдужі до людей, але неминуче позначаються на їхній долі. Дрібні підприємства, місцева служба побуту, контрольована місцевими жителями, в усьому світі приречені на загибель. І Герет теж приречений, усі герети світу зникають швидше, ніж безкрилі водяні курочки або білі носороги.

Від таких думок на душі в Роджера зробилось незатишно, він підвівся, вийшов на вулицю й безцільно добрів у бік площі. Аж ось і Геретів автобус у довгій одноманітній шерензі автобусів компанії «Дженерал». Горбань уже сидів за кермом, готовий вирушити в гори, і чекав, поки в машину ввійде кілька останніх пасажирів з пакунками й коробками. Автобус у Герета був яскраво-жовтий. Під безхмарним небом цей колір одразу ж упав Роджерові в око. Останній пасажир піднявся в автобус; Герет із шкіряною сумкою, перекинутою через плече, посунув, мов краб, проходом; Роджер, спостерігаючи цю картину з протилежного боку площі, уявив собі, як в автобусі живим струменем вирує бесіда, як люди обмінюються привітаннями, новинами, жартами, співчуттями, подяками, запрошеннями, натяками, дошкульностями — і все до покотиться вгору по гірському схилу, неначе автобус — це рухомий готель, де хіба що не подають спиртних напоїв. Роджер бачив, як Герет повернувся на своє місце і втупився поглядом вперед, у вітрове скло, почув, як кашлянув і запрацював мотор, і простежив, як жовтий прямокутник автобуса зрушив з місця й зник з очей. Скільки ще рейсів він зробить? Скільки що мине днів чи тижнів, поки Герет змушений буде продати його, і тільки автобуси компанії «Дженерал», одноманітні у своїх однакових шоколадно-кремових лівреях, стоятимуть, мов гросбухи на полиці, попід стародавніми фортечними мурами?

Що ж, нехай над цим сушить собі голову Герет. А в нього, Роджера, свій клопіт — де поснідати. Ноги самі понесли його назад, туди, звідки він прийшов. Повернутися до тієї самої пивнички? Ні, бутерброди там мали досить несвіжий вигляд, а гарячі пиріжки, що невідь-скільки пріли в гарячому скляному відділенні стойки, були явно фабричного походження. Роджер уже проминув був ті двері, щоб пошукати якогось іншого місця, коли раптом згадав, що покинув на столі газету. Не зашкодить все-таки забрати її: п’ять пенсів — це п’ять пенсів. Вій увійшов до пивнички. Айво й Гіто, що вирішили кинути виклик фабричним гарячим пиріжкам, сиділи на лаві, на якій до того сидів він з Медогом. Йшли й жваво про