Читати книгу - "Невидимий риф"

Хоч на кораблі нічого не трапилось, однак усі були занепокоєні. Нервова напруженість відчувалася скрізь — у машинному відділенні, на капітанському містку, серед вахтових матросів і навіть у камбузі. Лише професор Загорський і Жозеф Браун нічим не виказували своєї тривоги. І хоч після двох поштовхів настало затишшя, та це було затишшя перед бурею.

Неподалік корабля здіймалося вгору кілька фонтанів води. Там плавали великі голубі кити. Над кораблем перелітали мандрівники-альбатроси.

Спершися на поруччя, професор Загорський неуважливо дивився на океан. Колір води весь час мінився — то був блакитно-сірий, то темно-зелений. Гребені хвиль виблискували блідо-синявим світлом.

День згасав. Запалав багрянцем небокрай. Море стало пурпурове: а гребені хвиль — блідо-рожеві…

Кити поводилися спокійно, це передвіщало, що погода не зміниться. Та ці живі барометри протягом години спростували Браунову теорію.

Барометр несподівано почав падати. Налетів вітер. З кожним його поривом стрілка барометра падала чимраз нижче.

Загорський пішов з палуби. Раптом хтось ухопив його під руку. Обернувся — то був капітан:

— Діється щось незвичайне, сер! Барометр падає!

— У навігації та в погоді я нічогісінько не тямлю, капітане!

— Але це вас теж стосується!

Загорський зупинився й пильно подивився на капітана:

— Що саме?

— Нам знову доведеться боротися з хвилями!

— І ми знову втратимо час?

— Це ще невідомо. Корабель ітиме визначеним курсом. Ми не марнуватимемо часу.

— Якщо не станеться несподіванок!

— А що показують ваші прилади?

— Вони не оракули, сер Браун, не вміють передвіщати майбутнього.

— Однак чують здаля, мов лиси!..

На палубу впали перші краплини дощу. Пориви вітру посилились. Зненацька гучний тріск сполошив Загорського й Брауна. Сумніву не було — це пролунав постріл. Жозеф Браун побіг до капітанського містка. Цю ж мить за спиною в Загорського виросла довгаста постать Кріпса. З трюму вискочив штурман.

— Хто стріляв? — запитав у Кріпса Загорський.

— Мене це теж цікавить.

Кріпс стояв схвильований, тримаючи руки в кишенях непромокального плаща. Він стежив неспокійними очима за кожним порухом професора. З апаратної вибіг Хамід. Здогадавшись, що саме могло статися, Загорський кинув йому:

— Ходи зі мною!

— Там щось скоїлося, сер! — показав штурман на каюту професора.

— Не хвилюйтесь! Нічого особливого, — відказав Кріпс.

— Що ви маєте на увазі? — підвів на нього очі професор.

— Вашого чорного диявола!

— Що, власне, сталося, штурмане?

— Хтось вистрелив у вашу каюту!

Обличчя Загорського спохмурніло. Він гнівно зціпив зуби й процідив:

— Ходімо, Хаміде!

Потім, обернувшись до Кріпса, кинув:

— Гадаю, ви все зрозуміли?

— Ммм — так…

— Ви відповісте за все!

Кріпс здивовано глянув на нього:

— Ви мене залякуєте?

— Ні, я вас попереджаю!

В оточенні двох матросів на баці з'явився Акула. Кріпс сполотнів, але вдав, ніби не помічає його.

Джеймс Лабала забився в куток і тремтів, щось ховаючи під подертою парусиновою курткою. Коли двері до каюти відчинилися й на порозі стали Загорський з Хамідом, Лабала спробував підвестися. З його очей прозирав жах.

Хамід зачинив двері.

— Куля тебе не зачепила? — схвильовано запитав Загорський.

Лабала хотів щось відповісти, але губи йому тремтіли, і він тільки заперечливо хитнув головою. Потім затулив обличчя грубими, шкарубкими долонями й зайшовся плачем.

Загорський добре розумів, що переживає негр у цю мить. Він підійшов ближче й запитав:

— Тебе поранило?

— Ні, сер!

Професор налив у склянку холодного соку й подав Лабалі.

— Випий!

Лабала підвів на нього очі.

— Ні, сер.

— Це помаранчевий сік.

— Убийте мене, сер! — благально мовив Лабала до Загорського, і на очах у нього знову забриніли сльози.

— Навіщо тебе вбивати?

— Тут чорних не вважають за людей!

— Що це ти верзеш, Лабало? — не зрозумів його Загорський.

— Так, сер, чорні — це не люди!

— Але ж так не скрізь. Є країни, де білі й чорні мають рівні права.

Негр гірко посміхнувся.

— Ні, сер.

— Є такі країни, Лабало.

Обличчя в негра скривилося в страшній гримасі, очі його спалахнули гнівом. Він підвівся й прошепотів:

— Ці білі пани — не люди, сер. В Абалулі готують багато стріл. Треба вбивати білих нелюдів.

Його голос лунав хрипко, люто, широкі груди високо здіймалися.

— Хто стріляв? — запитав Загорський.

— Я не знаю, сер, — відповів Лабала й показав рукою на двері. — Він стояв там, за дверима.

Поклавши до кобури пістолет, Лабала витер очі, вийняв з кишені якісь черепашки й швидко заховав їх знову.

— Чи скоро припливемо ми на Абалулу? — запитав він.

— До острова вже недалеко.

— Можна доплисти до берега?

— Про це годі й говорити. Хіба людина може подолати двісті миль? Та й навіщо це робити?

— На Абалулі мене кожний сховає й дасть мені притулок.

Загорський зрозумів, на що натякає негр, але нічого не відповів.

Цілу ніч лютувала буря, а вранці на небокраї зійшло лагідне яскраве сонце і вкрило воду золотавими блискітками.

Загорський походжав палубою.

— Присягаюся хвостом кашалота, що сьогодні буде чудова погода! — пролунав в Загорського за спиною гучний голос Жозефа Брауна.