Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона"

Але Франсуаза перша довела мені (до мене це дійшло, щоправда, потім, коли я дістав ще одне свідчення, тільки для мене ще болісніше, як це буде видно в останніх томах моєї книги, від жінки, дорожчої мені за Франсуазу), що істина для свого вияву обходиться без слів і що її, мабуть, легше впіймати безсловесну й голу, у безлічі зовнішніх ознак, навіть у деяких невидимих явищах, які в людських характерах те саме, що в природі атмосферні перепади. Я міг би дійти до цього, либонь, своїм розумом, скоро мені самому траплялося тоді у своїй мові часто розминатися з правдою, але правду я таки зраджував мимовільними рухами та вчинками (які Франсуаза тлумачила цілком слушно), — я міг би дійти до цього, либонь, своїм розумом, для цього треба було тоді тямити, що під ту пору я іноді бував брехунцем і крутієм. Тож-бо брехня та крутійство народжувалися в мені, як і в усіх, так безпосередньо і неспогадано, з потреби самооборони, задля чогось особливого, що мій розум,^захоплений високими ідеалами, попускав моєму характерові спотайна робити свої невідкладні спра-вуночки і не озиратися на задні колеса.

Якщо Франсуаза ввечері зі мною панькалася, просила дозволу посидіти у моєму покоєві, мені здавалося, ніби лице в неї робиться прозорим, і я бачу в ній саму добрість і щирість. Але Жюп’єн, людина, як з’ясувалося згодом, язиката, пробовкався, ніби Франсуаза казала йому про мене «бодай би його зашморгнуло», казала, що я тільки й думаю, як їй у кашу наплювати. Жюп’єнова розповідь виставила кліше моїх взаємин із Франсуазою в новому світлі, прямо протилежному тому кліше, на якому я любив спиняти свій погляд, на якому Франсуаза мене божествила і підносила до небес, і я збагнув, що не тільки світ фізичний різниться від того, яким ми його бачимо; що всяка дійсність, либонь, так само розминається з тією, яку, на наш суд, ми сприймаємо безпосередньо і яку творимо з допомогою невидимих, але дійових понять, так само, як дерева, сонце та небо були б зовсім інакші, якби на них дивилися істоти, чиї очі були б збудовані інакше, ніж у нас, або ж вони мали замість очей інші органи, і ці органи давали б не зорові, а інші уявлення про дерева, небо та сонце. Хоч би там як, а вікно, яке зненацька розчахнув Жюп’єн у зовнішній світ, ужахнуло мене. Добре ще, що йшлося про Франсуазу, яка мало мене обходить. А що як такі стосунки між людьми взагалі? І який же з мене буде сіромаха, якщо й кохання таке? Це таємниця прийдешнього. Поки що йдеться лише про Франсуазу. Чи й справді вона так думає про мене? А чи не сказала вона так лише на те, щоб Жюп’єн зненавидів мене, щоб ми не взяли на її місце Жюп’єнової доньки?

До мене дійшло одне: з’ясувати навпростець і певно, любить мене Франсуаза чи ненавидить, годі. І вона перша дала мені на розум, що будь-яка інша людина для нас не є (як я раніше гадав) чимось ясним і нерухомим, з усіма своїми прикметами, хибами, планами, намірами (ніби сад з усіма його грядками, бачений за сіткою), що вона — тінь, куди нам не пробратися, яку годі пізнати безпосередньо, про яку ми витворюємо для себе багато уявлень завдяки словам і навіть учинкам, що дають нам тільки неповну і, зрештою, суперечливу картину, тінь, за якою ми з однаковою ймовірністю можемо уявляти собі яріння зненавиди і любови.

Я кохав направду дукиню Ґермантську. Найбільшим щастям було б для мене, аби я міг ублагати Господа, щоб її злидні побили і щоб вона убога, знеславлена, позбавлена всіх привілеїв, які раніше стояли між нами, безхатня,'вацурана всіма, прийшла до мене жебрати притулку. Я малював собі її прохачкою. І навіть у ті вечори, коли коливання атмосфери чи приплив мого здоров’я розгортали в мені забутий сувій, змережаний колишніми вражін-нями, замість скористатися з новонародженої снаги, замість кинути її на розшифрування моїх-таки власних думок, які зазвичай тікали від мене, замість узятися, нарешті, до праці, я розмовляв сам із собою, думав якось невлад, ковзав по поверхні, компонував ув уяві, допомагаючи собі щедрими жестами, цілий пригодницький роман, пустопорожній і висмоктаний з пальця, де озлидніла дукиня приходила до мене на жебри, зате я, кому пофортунило, ставав багатієм і потужником. А тим часом, поки я цілими годинами сплітав вузол подій і думав над тим, якими словами зустрів би дукиню, даючи їй гостелюбний захист, ситуація зоставалася та сама; насправді, гай-гай, я обрав, віддаючи їй душу й серце, жінку, яка мала, може, найбільше всіляких переваг і якій через це було до мене зовсім байдуже; адже вона була багата, тяжко багата, та ще й високого коліна; я вже не згадую її особистого чару, який спонукав садовити її на покуті, роблячи з неї щось на кшталт королеви.

Своїми ранковими чатами на дорозі я дратував її, це відчувалося; але навіть якби я мав силу волі не виходити два-три дні, може, такої витримки, такої великої офіри дукиня Ґермантська й не завважила б або приписала це якійсь випадковій перешкоді. І справді: чатів я зрікся б хіба у крайньому разі, бо дедалі нагаль-ніша потреба спіткати її, потреба стати на хвильку предметом її уваги, бачити, як вона б’є чолом, ця потреба брала гору над прикрою думкою, ніби я набридаю їй. Мені розумно було б на час кудись від’їхати; на це мені бракувало духу. Але думка про від’їзд запала мені в голову. Я казав Франсуазі пакувати речі, а за хвилю — розпаковувати. А що найприродніша і найусталеніша форма вислову підривається демоном наслідування та побоювання здатися відсталим, то Франсуаза, позичаючи слова з доччиного лексикону, казала, що в мене завелися вавки в голові. Моєї поведінки Франсуаза не схвалювала, казала, що я люблю «витвор-ки»: коли вона не намагалася ганятися за модою, то вживала мови Сен-Сімона. І терпіти не могла, коли я паношився. Вона бачила, що це