Читати книгу - "Українець, який відмовився бути бідним"

Тут треба зазначити таку істотну – певно, не знану читачем в Україні – деталь.

У нас вдома усталилася традиція вважати рішення прийнятим у колективному господарстві тоді, коли за нього проголосувала більшість. Кожен має однакове право й однаковий голос. У Канаді ж усе вйрішує не кількість людей, тобто рівних поміж себе голосів, а кількість уділів, яка може бути різною поміж компаньйонами.

Найбільше уділів «Аккурат Білдерс Лтд.» мали Петро Яцик і Богдан-Мирослав Бігус, який, до речі, послідовно тримався Яцикового боку, хоч і не встрявав у затяжні дискусії на зборах співвласників фірми. Просто Яцик постійно відчував його мовчазну підтримку і знав, що той – єдиний з усіх – за всіх умов залишається з ним.

Вони вдвох цілком законно могли б переголосувати всіх і утвердити своє рішення. Все було б цілком законно; ніхто не мав би ніякого права звинувачувати їх, що вони в чомусь порушили юридичні постулати. Але їхні компаньйони привезли з собою з України не тільки анархічний дух та небажання повірити в раціональність чиїхось життєвих настанов. Вони привезли з собою ще й вірність кооперативному способу ведення підприємства й такий анахронізм, як колективність прийняття рішень. Яцик з Бігусом могли наполягти на голосуванні уділами, однак свідомо не стали того робити. Добре знали довгі язики 

П.Яцик, І Кікта й автор аеропорту "Бориспіль" 1999р.

своїх земляків: підуть по світу з наріканнями, що їх безсовісно обдерли. «Хай буде по-вашому, якщо стане питання про розподіл фірми, – сказав Яцик. – Не як у людей, а по-українськи». Вирішив поступитися, аби не мати в майбутньому зайвих моральних клопотів. Боявся не самого знеславлення. Розумів, що обмови будуть не на користь його підприємству. Розлучення компаньйонів відбувалося так.

– Повертай нам гроші! – категорично зажадали спільники.

Але такої суми грошей у Яцика, звичайно ж, не було, оскільки всі кошти вкладалися в землю й будівельні матеріали.

Він викликав спеціального чиновника, який оцінив усе майно й перерахував згідно з документами, скільки кому з того належить.

Співвласникам фірми ті цифри категорично не сподобалися, і вони заявили:

– Ти підкупив чиновника!

О, якою безмежною може бути підозріливість, коли людям здається, що хтось прагне їх обдурити, зазіхає на їхні гроші. Які непривабливі риси тоді відкриваються в начебто нормальних людях. Вони то вергають громи і блискавки, інкримінують усі можливі на цьому світі гріхи (звичайно ж, тому, хто не з ними), то раптом починають апелювати до совісті, честі й милосердя. Одне слово, в такій ситуації важко занудьгувати від одноманітності…

Яцик терпляче пояснював: я сам бачу цього чиновника вперше. Він не має ніяких симпатій чи антипатій, бо такого тут у бізнесі просто не буває; бізнес – та сфера діяльності, в якій треба забути про будь-які сантименти, тут говорять лише цифри. А вони -такі…

Не хотіли йому вірити, а цифри вперто ігнорували.

Коли все було поділено, обурено загули:

– Щось тобі багато лишається! 

– Але ж і вам – не мало! Ви що, хотіли б, аби в мене було незмірно менше?!

– Тобі можна й менше, бо ти -багатий…

– Але ж я і вкладав більше!

– Ми працювали важче. Отака твердолоба логіка.

Дзвінок до Торонто зі Львова 1995 р.

Після виснажливої дискусії Яцик  вирішив: «Добре, нехай я з вами зараз втрачу, Торонто зате матиму спокійне серце, що вам просто язик не  повернеться десь мене очорнювати. Я знаю свою силу, вмію заробляти гроші чесною працею, то якось собі все те поверну…»

Загалом же ситуація для нього була по-своєму драматична. Втратити за один вечір 35 тисяч доларів (тоді це були великі гроші!) психологічно непросто. Одержати менше за свій уділ, а спільникам за їхні сплатити більше – то що після цього робити, квилити? Гордість не дозволить.

Учорашні компаньйони повсюдно похвалялися: який, мовляв, Яцик твердий і знаючий, а ми все ж хитро обвели його довкруг пальця! Дехто взагалі вважав, що тепер підприємцеві – кінець, бо він геть знекровився фінансово.

Але енергійний та винахідливий Яцик блискуче спростував ці похмурі пророкування…

ПЕТРО ЯЦИК:

Я їм тоді сказав: час покаже, хто з нас помилявся, І час показав. Через рік я сам заробив п'ятдесят тисяч. А за чотири роки моє підприємство стало в чотири рази більшим і розросталося далі. Вони ж збанкрутували… Отака історія з продовженням вийшла. Отже, втрата за один вечір тридцяти п'яти тисяч – це була одна з найкращих моїх децизій. Я скинув пута зі своїх ніг і вирішив, що більше ніколи їх там не буде. Я викупився з «колгоспу».

Усе те додало мені впевненості в собі. Коли я впевнений, що маю рацію, ніколи не поступлюся юрбі. Юрба здебільшого ніколи не думає. А якщо й подумає, то не про добро інституції, а про себе. Раніше я ще, бувало, вагався: «Не може бути, щоб більшість помилялася, а я один був такий розумний… Усе може бути. Звичайно, не за помахом пальця доходив я раціонального рішення. Я думав, виважував на терезах сумнівів та аргументів, ще й ще ревізував себе…

Нині, коли мені хай навіть сто душ говорять. «Те, що ти чиниш, неправильно», я скажу: «Доведіть, аргументуйте. Не бризкайте емоціями, не давіть мене морально й не звинувачуйте, що я непоступливий, а спокійно переконайте фактами, доведіть, що я помиляюся, і тоді я погоджуся з вами. Але якщо я впевнений у своєму рішенні, а в дискусії чую проти нього тільки бездумне словоливство, не