Читати книгу - "Вітер з Дніпра"

Під пальмами Бразілії, Де сонце сіє жар, Проходить дон Базіліо, — Знеможений поштар.

Ці відомі вірші напевне не про Нашого поштаря. Його звуть не дон Базіліо, а зовсім навпаки — Венедикт Валентинович. У давні часи, коли ще був живий батько Венедикта Валентиновича, жив у селі піп — отець Лука. Великий жартун був піп Лука. Хрестячи немовлят, він давав дітям бідняків зовсім незвичайні імена, такі, що й вимовити їх було важко селянам: Феоктиєт, Поліевкт, Німфолора, Гервасій, Епамідон, Анемподист. Тільки заздалегідь, добре заплативши попові за хрестини, можна було його власкавити: дочка буде не Євпистимія чи Каздоя, а просто — Марія.

У батьків нашого поштаря не було чим підмастити попа, і він дав ім'я немовляті — Венедикт. (Дехто кликав поштаря по-своєму — Індик Валяйтинович).

Так ось. Польовою дорогою мчав на новенькому велосипеді колгоспівський поштар Венедикт Валентинович. Шкіряна сумка з листами висіла в нього на боці, поштар щосили крутив педалі. Це був той самісінький поштар, що колись привіз листа дідові Галактіону від онучки Олесі.

Венедикт Валентинович хутко їхав мимо густої вусатої пшениці, мимо житнього океану. Океан виразно починав жовтіти. Пшениці стояли повноколосі, налляті молоком. Ще тиждень, і застрекочуть тут жниварки, закипить буйна праця. Ай, урожай! Ай, який урожай!

Арка з білої берези охороняє в'їзд до села. Біля сільради Венедикт Валентинович молодцювато скочив з велосипеда. І тут побачив він діда Галактіоиа.

— Діду Галактіоне! Передайте листа піонерам! Не загубите, діду?

— Щоб дід Галактіон та загубив? У мене півтораста вуликів, сину, і то не загубив досі жодного!

Дід обережно заховав листа за підкладку свого знаменитого картуза. А поштар, залишивши велосипед біля типу, пішов у сільраду, на ходу відкриваючи сумку.

Дід Галактіон підійшов до велосипеда. Машина тягла його до себе, як магніт. Весело блищали на сонці нікельовані частини. Дід погладив мозолястими пальцями нікель, обережно здмухнув з руля пилюку, цмокнув губами. А це вже певна ознака, що дід Галактіон надзвичайно захоплений. Даремно він ніколи не буде отак цмокати.

Глянув дід в один бік вулиці, у другий. Нікого. Глянув на двері сільради — затримався Венедикт Валентинович. Обставини склались якнайсприятливіше. Дід зважився. Хутко ступив на перелаз, ближче підтяг машину. Ще мить — і дід опинився верхи на велосипеді… Він міцно вчепився за руль і щосили натиснув на педалі. І раптом… раптом велосипед поїхав з гірки!

Дід Галактіон з відчайною рішучістю крутнув руль. Велосипед звернув у провулок і, все збільшуючи швидкість, помчав просто до Дніпра. Перед розгубленим дідом майнула широка синя смуга води. Дідові ноги зірвались з педалей і бовтались тепер у повітрі.

Дід робив героїчні зусилля зупинити велосипед, але він з неймовірною хуткістю, набравши розгін, котився до річки. За коротку мить дід устиг спом'янути міцним словом усю нечисту силу. Але це не зупинило велосипеда. З розгону він шубовснув у воду і звалився набік. Хвилі покрили дідову голову.

Коли мокрий дід Галактіон витяг на берег зрадливу машину, перша його думка була: чи немає свідків цієї події?

Але свідки були. Велосипед промчав мимо грядки, де провадив свої агрономічні досліди над гарбузами Пронька. Він усе бачив. Хлопець перескочив через тин і побіг за відважним велосипедистом. Але догнати діда йому не пощастило. Пронька почув ззаду крики. До ріки щодуху бігли Олеся, Наталя й Кузька на чолі з Венедиктом Валентиновичем. Виявилось, що поштар теж побачив у вікно дідові вправи на велосипеді і вискочив на вулицю. Вже по дорозі до нього приєдналася дітвора.

Дід Галактіон стояв у юрбі дітей. Поштар схопився за велосипед. На щастя, його не було попсовано.

— Ай, діду, ай, діду, — повторював раз у раз Венедикт Валентинович. — Скупатись закортіло? Ай, діду!..

Але діда чекала ще більша неприємність. Ні, це був справжній удар, непоправне лихо!

— Давайте листа, діду Галактіоне! Листа! Від товариша Постишева! — гукали Олеся, Кузька й Наталя.

— А як же! Є лист! Є!

Дід Галактіон хотів скинути картуз. Але тільки тут він помітив, що картуза не було.

— Картуз! Головний прибор! З японської війни зберіг! — спантеличено вимовив дід.

Він кинувся до води. Але ніде не було помітно жодних ознак картуза. «Головний прибор» діда Галактіона навіки сховав Дніпро.

Йосип Максимович Макота увійшов до правління колгоспу і задоволено кахикнув. Кімната нагадувала бойовий штаб. І так, як колись до бою, готувався старий червоний партизан Йосип Макота до жнив. Усі були на своїх місцях. Бригадири заздалегідь склали списки своїх бригад. Жниварки відремонтовано. За три дні вони виїдуть косити жито. Пшениця ще може постояти днів сім. Усі строки точно вираховано. Урожай багатющий. Йосип Максимович посміхається в жовтуваті від тютюну вуса.

— В'язальниці всі вийдуть? — спитав у бригадира Терентія Савчука. — Піонервожатий говорив з учнями про збирання колосків? Хто сьогодні в польовому дозорі? А на вишці?

І зненацька Йосип Максимович, щось згадавши, хутко сів до столу. Незадоволено настовбурчились рудуваті вуса. Голова колгоспу нишком