Читати книгу - "Таємниця покинутого замку"

— Ні, обов'язково, обов'язково! — наполягав Тім. — І підкладу її я! Надіну срібний обруч лисячого короля, і готово!

Тім говорив про чудодійний обруч, який Енні подарував лисячий король Тонконюх XVI.

— Постривай, Тіме, якщо ти не викинеш з голови такі нісенітниці, то знай: залишишся в Канзасі. — Альфред вимовив останні слова так рішуче, що Тім одразу вгамувався, але все ж запитав:

— Фредді, а вибухівку ми візьмемо?

— Ні, звичайно. Зробимо її на місці. Потрібні речовини знайдуться і там. Однак вогнепальну зброю доведеться прихопити.

Каннінг купив ящик гвинтівок і зо два десятки револьверів; до них набрали якомога більше патронів. Вантаж виявився досить солідний, але для Ойххо це було майже ніщо.

І ось нічної пори Сміти та О'Келлі знову прощалися зі своїми дітьми і Альфредом Каннінгом. Слів було сказано небагато, але за ними таївся великий душевний біль, адже в сім'ях Смітів та О'Келлі на довгі-довгі місяці замешкають неспокій і тривога…

Ойххо взяв курс на Чарівну країну. Мандрівники розмістилися в просторій кабіні в нього на спині. її зробив Чарлі Блек ще перед минулим польотом.

Цього разу з собою не взяли Артошка. Характер у нього був примхливий, він міг ненароком загавкати і тим пошкодити справі.

Дорогою Альфред весь час згадував хімічні формули і довго про них розмірковував. Тім й Енні нічого не розуміли. Не дивно, що діти швидко поснули під монотонне бубоніння Фреда і рівномірне похитування кабіни.

Вже смерклося, коли ручний дракон приземлився біля підніжжя Кругосвітніх гір. Звідси починалися чари, і Кагги-Карр заговорила. Втомлена від вимушеної німоти, вона з великим почуттям привітала Енні з Тімом і Фреда.

— Вночі подорожувати небезпечно, — попередила Кагги-Карр, — можна наштовхнутися на літальну машину Прибульців.

Мандрівники влаштувалися на нічліг, але перед цим Енні не витерпіла і перевірила, чи справний срібний обруч з рубіновою зірочкою. Обруч діяв безвідмовно, і наші герої задрімали, заколисані лісовим шерхотом.

Вранці Ойххо тихо-тихо перелітав в однієї лісової галявини на іншу, ховаючись від чужоземних вертольотів. З жодним із них він не зустрівся і благополучно опустився зі своїми супутниками біля брами Смарагдового міста.

Страшило збирався оповістити все місто, всю країну про прибуття Енні, Тіма й Альфреда, влаштувати парадний хід від брами до палацу в музикою й промовами, але його відговорив фельдмаршал Дін Гіор. Довгобородий Солдат, котрий прекрасно розумів, як треба берегти військові таємниці, виявив обережність.

— Несподівані врочистості, — сказав він, — насторожать Прибульців, змусять їх розвідати, в чім справа. І біда буде, якщо вони дізнаються про людей із-за гір.

Страшило виявив розсудливість І всі приготування до пишного прийому гостей біля міської брами відмінив.

Але вже тут, під захистом високих мурів палацу, мудрий Правитель розпоряджався як хотів і дав волю своїй невтомній фантазії. Сам він одягнувся чудово. На новій оксамитовій чумарці, вщерть набитій свіжою соломою, сяяли діамантові ґудзики; під широкими крисами капелюха дзвеніли срібні бубонці; носаки червоних сап'янових чобіт задиралися високо вгору, а груди були геть обвішані орденами. Частину з них він вручив собі сам, інші одержав від правителя Фіолетової країни Залізного Дроворуба і правителя рудокопів — вельмишановного Ружеро. Були ордени, надіслані добрими феями Вілліною і Стеллою.

З добродушного обличчя Страшила не сходила широка усмішка.

З нагоди врочистостей Залізний Дроворуб теж був яскраво начищений і а голотою сокирою на плечі; на Сміливому Леву, якому він не завадив прибути до Смарагдового міста (хоча він і повільно чвалав на втомлених лапах), був золотий нашийник, що їх належить носити царям; фельдмаршал Дін Гіор з бородою до землі стояв у парадному мундирі і з жезлом, на якому виблискували коштовні камені; лікарі Бориль і Робиль у чорних мантіях, на яких сяяли ордени, тримали в руках медичні валізки (а раптом хтось на бенкеті знепритомнів!); тут був і правитель країни Жуванів Прем Кокус; обіч стояв, наче велетенський монумент, Залізний Рицар Тіллі-Віллі, страшенно розчарований, що серед прибулих не виявилось моряка Чарлі. Тіллі-Віллі по секрету признався Енні: відтоді, як Фарамант і Кагги-Карр вирушили у Великий світ, він увесь час чекав на свого творця, і так хвилювався, що в нього ослабли деякі пружини і під час ходьби почали хитатися болти.

— А це вже нікуди не годиться, — лагідно сказала велетневі дівчинка, — рицареві завжди слід бути сильним…

— Я це знаю, — гучно зітхнув велетень, — але нічого не можу з собою вдіяти. Давай, Енні, поговоримо про татуся Чарлі.

Енні усміхнулася і витягла з дорожньої сумки великий прямокутний пакет.

— Угадай, що це таке? — сказала вона. — Той, за ким ти нудьгуєш, Віллі, не зміг сам прилетіти до Чарівної країни, але тобі надіслав подарунок. Дивись, зараз побачиш дядька Чарлі як живого!

Енні дістала з пакету велику фотографію одноногого моряка. Чарлі Блек знявся на палубі свого корабля посеред бурхливого моря; в зубах Блека була затиснута незмінна трубка, очі посміхалися.

Захопленню Залізного Рицаря не було меж: він невідривно дивився на дорога обличчя, підносив фотографію то до одного ока, то до другого, то наближав до себе, то віддаляв…

— Грім і блискавка! — кричав, хвилюючись, гігант. — Якими чарами татусь Чарлі зумів перейти на цей аркуш паперу і залишитися на цьому назавжди?

— Цього тобі я і сама не зможу пояснити, — призналася дівчинка. — Не знаю.

Тіллі-Віллі попросив Енні пошити міцний шкіряний футляр, щоб така крихка річ, як фотографія, швидко не зносилася…

Футляр Енні пошила зі шкіри Шестилапого, — навряд чи міг знайтися міцніший матеріал, — і відтоді портрет моряка Чарлі завжди зберігався в кабіні залізного гіганта.

На бенкеті Енні, Тіма та Альфреда зустрічав хлібом-сіллю ще товстіший, ніж завжди, кухар Балуоль у білому фартусі і білому ковпаку. Про цей казковий, на думку Страшила, звичай правитель вичитав в «Енциклопедичному словнику» і забажав зробити гостям приємне.

Після бенкету, правду кажучи, не дуже веселого, Страшило запросив прибулих з Великого світу друзів до Тронної зали, до телевізора.

Рожевий чарівний ящик Стелли працював, як і раніше, відмінно: він продемонстрував глядачам менвітів і арзаків. Раби Ранавіра обносили територію замку дротом з висячими рупорами, дзвониками, антенами.

Фред, як знавець техніки, швидко розібрався, що перед ними сигнальні пристрої, які, вірогідно, зчинять пекельний шум, якщо хтось спробує пробратися до сховища Прибульців.

— А ось і Ільсор! Дивіться, — стрепенувся Страшило. — Слуга генерала і наш друг.

Енні, Тім і Фред мимоволі замилувалися стрункою фігурою Ільсора, його красивим обличчям з живими чорними очима, копицею темного волосся.

На прохання Страшила телевізор показав зореліт «Діавону», який величаво стояв на трьох високих опорах. Фреда вразили неабиякі розміри космічного