Читати книгу - "Корабель з райдужними вітрилами"

— А-а-а! Синок! Зачекався? Ну, ми не запізнимось, не запізнимось! Зараз, зараз все буде в повному ажурі! Товариство, — широким жестом запросив тато розділити його радість тих, що з ним прийшли, — товариство! Прошу любити й жалувати! Мій спадкоємець, синок Анатолій! Між іншим, круглий відмінник! Як? То ж то! Круглий відмінник! Знай наших!

Він ще там щось говорив про те, як при теперішніх складних програмах важко вчитися на круглі п'ятірки, і не кожному це під силу, але хлопці в роду Юхимівців всі були молодцями, дихав Толі в обличчя липкими пахощами вина, але Толя не чув його слів, він незмигно дивився татові у вічі. Щось таке було, мабуть, на Толиному обличчі написане, що захмарило його безтурботний настрій, примусило його відчути свою провину. Він кілька разів ковтнув повітря, як риба, викинута на берег, очі його забігали, вилиці набрякли і почали вкриватися темно-вишневими плямами. Він для чогось почистив рукав свого піджака і сказав занадто бадьоро:

— Ну, давай, давай, а то запізнимось! Чудові квитки у нас. У восьмому секторі…

Тато чистив абсолютно чистий рукав: це у нього рефлекторне. Коли він п'яний, коли його хитає від стіни до стіни, його лікті і плечі завжди в крейді. Але він навіть п'яний не забуває, що треба змахувати крейду з ліктів. Зараз крейди не було, але він все одно змахував її, невидиму…

На воротах їх перепинив міліціонер, що стояв біля контролера:

— Товаришу! Одну хвилиночку, куди це ви зібралися? В гості? На іменини? А потім це полетить на поле, судді у голову?

Міліціонер недаремно там стояв. Він розгледів те, чого не помітив Толя: це була пляшка вина, захована у внутрішню кишеню піджака!

І тут тато «завівся»… В нього бувають такі напади люті, коли він ладен довкола себе кусати всіх. Толя з мамою не раз мали сумну нагоду випробувати цю його п'яну лють на собі. Тепер у тата набрякли не лише вилиці, тепер темно-вишневим було все його лице, а голос зробився тонким, пронизливим, верескливим, як у сердитої перекупки:

— Що?! Ви ще будете мені по кишенях лазити?! Не маєте права! Ану, пропустіть! Вступіться, кажу вам! Працюєш, працюєш як сивий кінь, так уже й відпочити як слід не можна? Ну випив, ну трохи випив, то що ви, сержанте, хочете сказати, що я п'яний? А от і не докажете! І ніяка експертиза не доведе!

Хоч як поспішали болільники по секторах, але багато хто притишував ходу і оглядався на них, а дехто навіть зупинився, утворився маленький натовп. І від татового пронизливого крику, і від того, що ґаволови закупорювали прохід, міліціонер насупився і почав сердитись:

— Громадяни, громадяни! Проходьте, не затримуйте інших, запізнитесь! Що ви, п'янички ніколи не бачили?

— Це я п'яничка? Яке ви маєте право?! Це образа особи! Я буду скаржитись!

— Це ваше право, — стомлено сказав міліціонер. — Але на стадіон з пляшкою ви у мене не пройдете. І взагалі одійдімо вбік, не будемо заважати людям.

Толя був ладен крізь землю провалитися. Як завжди, в хвилини жорстокої ганьби, йому здавалося, що повз них шеренгами проходить весь татів завод, вся їхня школа, весь їхній двір, і взагалі все місто знає, хто вони такі. Толя тягнув тата за руку, сам не знаючи, куди його тягнув, а він сердито струшував його з своєї руки, напевне, зовсім забувши, що Толя тут є. Коли почалося все це, ті, що прийшли з татом, його п'ятихвилинні дружки, блискавично зникли. Вони прошмигнули десь поза їхніми спинами, десь на трибунах зараз зручно вмощувались, посміюючись над татом, і єдине, за чим вони жаліли в ці хвилини, була пляшка в кишені татового піджака, так недоречно помічена міліціонером, пляшка, яку їм не судилося розпити там, на стадіоні.

А тато бушував, розпалюючи себе все більше і більше:

— Вже роботязі не можна зігрітися, ковток вина випити? Це не яка-небудь горілка!

— Пройдемо, громадянине, пройдемо!

Міліціонер відтісняв тата все далі від воріт стадіону. Поруч з татом брів як у сні Толя…

— А ти, малий, чого тут крутишся?

— Я… я…

Йому перехопило горло, він так і не міг нічого сказати. І тут біля них, невідомо звідки, взявся, наче із землі виштрикнувся, Валерій Сахненко.

— Що тут сталося, сержанте?

Міліціонер не схильний був давати пояснення Валерію:

— Товаришу, йдіть собі дивитися футбол і не втручайтеся в цю справу…

Але Валерій не міг не втручатися. Він показав міліціонерові якусь книжечку. Пізніше Толя зрозумів, що то було посвідчення народного дружинника.

— Дозвольте, товаришу сержант, я доправлю товариша додому. Це мій сусід. Взяв трохи зайвого, ви вже пробачте його. Зараз я візьму таксі і одвезу його додому. У вас тут і без нього мороки вистачить. На жаль, не один він такий…

Міліціонер не заперечував. Розпалений суперечкою з міліціонером, тато тільки тепер звернув увагу на Валерія:

— Валеро! Друже! Бачиш, як поводяться з роботягою? Скажи йому що-небудь! Ми ж на футбол запізнимось!

Валерій насупився:

— Який там футбол, Костянтине Івановичу! Вважайте, що вам вже показали червону картку, вивели вас з поля за недозволені прийоми. Ходімо, я. зловлю таксі, одвезу вас додому!

Тато якось зм'як, зіщулився, ніби йому стало страшенно холодно, і не заперечував Валерію. Таксі Валерій впіймав напрочуд швидко. Взагалі Валерій Сахненко належить до людей, яким щастить скрізь і у всьому. Толя не заздрісний, але Валерію заздрить. Тобто не те, що заздрить, просто йому хочеться бути таким, як він. Але бути таким, як він, не вдається. Тут вже видно, що