Читати книгу - "Корабель з райдужними вітрилами"

як чий син чи донька вчиться. І щоб батьки могли пишатися своїми дітьми. Цей стенд теж був наче Дошка пошани. Власне, це й була Дошка пошани, бо поруч Толя розгледів фотографії відмінників, тих дітей, чиї батьки працюють на цьому заводі. Портрета його тата не було під блискучими літерами: «Ними пишається завод», а Толиної фотографії не було на цьому стенді. І тоді він вирішив… Він поклав собі — будь-що стати відмінником! Коли всі тут, в цих стінах, зневажають його батька і зневажають не безпідставно, то хай їхнє прізвище, прізвище Юхимців, значиться не серед тих, кому ганьба. І ще там, поки маму терпляче вислуховував якийсь дядечко, а вона плутано, по кілька разів розповідала одне й те саме, він вже обдумував, як наляже на уроки і як більше ніколи мама не зітхатиме через те, що він отримав трійку чи навіть двійку.

І тепер там в заводоуправлінні на стенді «Як вчаться наші діти» висить його фото. Під ним підпис: «Анатолій Юхимець, учень сьомого «Б» класу, син ливарника К. Юхимця».

І десь в глибині душі в Толі жевріє надія, що колись, проходячи коридором завкому, тато гляне на його фотографію, ї йому стане соромно і боляче, і він скаже сам собі: «Що ж це виходить, Костянтине Івановичу? Син у тебе відмінник, а сам ти… Хто ж ти, в цьому колективі, товаришу Юхимець? Посміховисько? І може, тебе й на роботі тримають тільки тому, що жаліють твою сім'ю, сина-відмінника і дружину, матір цього хлопця, жінку, яка все, що могла, зробила для вас обох. Як же далі на світі жити будемо, Костянтине Івановичу?»

Толя все ще сподівається, що тато зупиниться не лише проти його фотографії, а зупиниться подумки, щоб глянути назад і задуматись. Адже ж він може, коли хоче, бути таким хорошим, ласкавим, лагідним.

Мама довгий час отримувала за тата його зарплату, і все ніби було гаразд. Але вони всі троє розуміли, що це не вихід. І коли мама, як їй здалося, впевнилась в тому, що ніхто вже не заступить татові сім'ю, що старе більше не повернеться, вона сама пішла у завком і сказала, щоб там попередили в касі чи в бухгалтерії тих людей, що сплачують татові зарплату, що тепер він сам буде її отримувати, що тепер вже не страшно довіряти йому гроші, що тепер на нього можна вже покластися. І татові мама сказала:

— Я більше не їздитиму за твоєю зарплатою. Це принизливо для тебе, ти ж — глава сім'ї, наш годувальник. Не хлопчисько якийсь, якому не можна нічого довірити. Завтра отримуй сам.

Як тато був вдячний їй за ці слова, як зворушений! Він сказав, що у неї ніколи не буде підстав не довіряти йому, бо все, що було, спливло за водою, травою поросло.

Справді, приблизно місяць все було гаразд. Тато отримав аванс, потім зарплату і все до останньої копійки приніс мамі. Раніше, коли вона отримувала гроші за нього, вона щоденно видавала йому на проїзд: у метро і тролейбусі, на обід у заводській їдальні і на сигарети. А тепер, коли він двічі підряд приніс їй всі гроші, вона сказала йому:

— Для чого ти віддаєш мені всі гроші? Тобі ж потрібно мати в кишені якогось карбованця на свої потреби…

Тато сказав:

— До речі, дай мені два карбованці, я візьму квитки на футбол. Собі і Толі…

— Візьми, візьми, — сказала мама.

Вони домовились, що Толя чекатиме тата біля стадіону. Все-все було домовлено, навіть біля якої колони він стоятиме. Тато повинен був над'їхати до стадіону прямо з роботи, не заїжджаючи додому. І пообідати татові було ніколи, тому Толя прихопив для нього два бутерброди. Він казав йому, що не затримається, що його не доведеться довго чекати…

На цей матч зібралися йти всі. Навіть Максим! Завдяки винаходові Ваді Іванова він тепер сам, коли хоче, може спускатися зі своїм кріслом у двір, не по сходах, а прямо з лоджії. І підніматись так само — без нічиєї допомоги. Хоча всі завжди поруч і готові допомогти йому, його найбільше тішить, що він може обійтися без чиєїсь допомоги. На стадіон, правда, вони б його не здогадалися взяти, це було б складно — його крісло на колесах не увійде ні в трамвай, ні в тролейбус, таксі тут теж не допоможе. Але коли Олег Борщов просто наполягав, щоб якось-таки взяти Максима на стадіон («такий матч не можна дивитися по телевізору»), то Вадя, саме Вадя, придумав, як і на чому поїде на стадіон Максим, не розлучаючись зі своїм кріслом, придумав і здійснив усе.

Толя не знав, чи вони сидітимуть недалеко одні від одних, чи в протилежному секторі, бо не знав, в який саме сектор тато візьме квитки. І от він стояв і чекав.

Він чекав дуже довго. Коли такий матч — сто тисяч людей плинуть до стадіону веселі і збуджені, маючи в кишені квитки. А ще кільканадцять тисяч хапають за поли кожного, хто йде в напрямку до стадіону, і жалібно канючать, допитуються, чи немає зайвого квитка. Навіть у Толі багато хто спитав, бо були переконані, що він стоїть тут, бо хоче продати чи перепродати дорожче квиток.

Толя відмахувався від них, як від набридливих мух, хоча в душі співчував їм.

Толя вже думав, що тато не запам'ятав чи переплутав, біля якої колони воріт стадіону він стоятиме, і зараз шукає його в цьому густому, щільному натовпі, але тут побачив, як тато швидко йде через площу від зупинки автобуса. Тут, на площі, за кілька хвилин до початку матчу, натовп значно порідшав, по площі перебігали окремі болільники, що боялися запізнитися, та ще біля воріт ошивалися ті, хто до останньої хвилини не втрачає надії роздобути в когось квиток.

Тому Толя здалеку впізнав тата. Він йшов не один. Поруч з ним йшло ще кілька дядьків. Толя не знав цих людей, бачив їх вперше, але коли він їх побачив, серце його обірвалося і в грудях щось заскімлило. Тато поспішав, але через кожних кілька кроків зупинявся і щось збуджено розповідав своїм супутникам, розмахуючи руками і навіть