Читати книгу - "Пригоди двієчника"

— Я б вам чай кип'ятив, обіди готував, прав…

— Спасибі, хлопчику. Але все це ми звикли робити самі. Такі закони життя відкривачів невідомого.

— Пробачте, що перешкодив вам відпочивати. — Я встав і усміхнувся. Я усміхнувся, а сльози гірким клубком застряли в горлі, заважали дихати.

Мандрівник Ібн-Галі поляскав мене по плечу:

— Не журися, чарівниче, ти ще намандруєшся вдосталь.

А пан Ібн-Халі виглянув у двері і покликав свого друга, кидаючи сторожкі погляди на мою чарівну шапочку.

— Прощавайте, панове Ібн-Халі і Галі, — прошепотів я, виходячи в коридор. — Можливо, ми з вами ще зустрінемось. Якщо на вас раптом нападуть людоїди…

Але ці слова я сказав уже на східцях, і, звичайно, великі мандрівники не почули їх. Спершу я пожалкував за цим, а потім подумав: «Може, це і добре, що не почули? Адже ніхто не знає, є тепер людоїди чи ні. А якщо не існують і якщо немає потреби битися з ними на шпагах, то який сенс іти в мандрівники? У нас і гори є неподалік від нашого кишлаку, і річка, і змії усякі трапляються…»

Я йшов, куди очі бачать. Мене не радували ні прохолодний вечір, ні святкові вулиці, ні лотки з морозивом, ані автомати з газованою водою. Невже я так і не прославлюся, нікого не подивую своїми подвигами? Куди не поткнуся — самі невдачі. І ніхто мені не допоможе, ніхто нічого не порадить. Навіть чарівна шапочка.

— Чому ж не допоможу? — озвалася вона тої ж миті. — Подивися, Хашимджане, де ти стоїш. Біля панорамного кінотеатру.

— Не хочу в кіно, дорога. Такий у мене поганий настрій, а я повинен розважатися?

— А знаєш, що за кінотеатром стадіон «Шолікор»?[7] Сьогодні там відбудеться дуже цікавий матч. Я пам'ятаю, ти любив футбол…

— Ще й як! Адже вдома я був капітаном класної команди!

Трибуни були забиті до краю. Люди стояли навіть у проходах. Я вирішив сісти якомога ближче до гравців — зайняв місце на лавочці, де сиділи мовчазні дублери.

Всі болільники дуже нервували, чекаючи початку матчу.

— Ось побачиш, «Шолікор» сьогодні неодмінно переможе!

— Переможе, якщо так, як учора, заб'є у свої ворота три м'ячі!

— У поразках «Шолікора» винен тільки Кадиров: м'яч біжить до нього, а він біжить від м'яча.

— Кинь ти! Якщо хто і вміє бити дальні — то це саме наш славний Кадирчик!

— Ні, якби сьогодні грав Теодор Рахімов. Хто-хто, а він врятує команду од вірної загибелі.

— «Шолікора» завжди рятує Геннадій Супоницький, а не твій кривоногий Теодор!

— Що ти сказав? Ану лишень повтори!

Добре, що пролунав сюрчок судді і футболісти розсипались по місцях, а то була б чубанина між нервовими болільниками.

Гості одразу вдалися до атаки. Шостий номер спритно обіграв наших захисників і забив майстерний гол. Шолікорівці розгубилися, заметалися по полю. А гості знову повели м'яча до воріт. Лівий захисник дав довгий пас правому, а той перепровадив м'яча в повітрі центральному нападаючому. Центральний нападаючий одірвався від «опікуна» і сильним ударом пробив ворота. Болільники заревли.

— Генка, халтурник! Грай, як слід, коли хочеш одержати квартиру!

— Теодор! Ти футболіст чи гусак?

— Суддю на ми-ило-о!

— Якубов! Ти чого на поле виліз, якщо бігати не вмієш, роззяво!

Свист, вигуки… Сказати по правді, кепсько грали шолікорівці. А гості працювали дуже злагоджено й технічно. Це стало найпомітніше, коли вони закотили нам і третій гол. Деякі болільники ледь не плакали. Інші нахвалялися повідривати шолікорівцям вуха. Ще інші демонстративно полишали трибуни, кленучи футбол як найнесправедливішу в світі гру. Гості, звичайно, все це бачили і вже грали з нами впівсили, як із слабаками.

Ні-і, дорогі гості, рано радієте! Ми вам ще покажемо, на що здатні шолікорівці. Навіщо ж тоді зібралося тут сто тисяч глядачів? Помилуватися вашою перемогою? Тримайте кишеню!

Я надів шапочку і вибіг на поле.

Гості готували чергову атаку. М'яча вів шостий номер. Він не поспішав, вичікуючи, коли зручніше буде передати його форвардові. Але тут підскочив я, вихопив м'яча з-під ніг шістки і кулею полетів до воріт гостей. Забачивши чудо, глядачі завмерли, затамували подих. Стало чути навіть цокання годинника на світловому табло. Людям здавалося, що м'яч летить у повітрі, не торкаючись землі. Ворота наближалися. Метрів за три від мене тупцяв бутсами Геннадій Супоницький. Він важко дихав і скреготів зубами, не розуміючи, що сталося з м'ячем.

До цілі лишалося метрів п'ятнадцять. Поблизу анікогісінько. Я поклав м'яча на землю і ледве встиг відскочити вбік: Геннадій з усієї сили вдарив по воротах. М'яч прорвав сітку, збив з ніг фотокореспондента, що стояв за ворітьми, і впав десь серед бурхливого галасу болільників. Якщо вже наші футболісти б'ють, то саме так. Запам'ятайте це, шановні гості!..

М'яча подали воротареві супротивника. Той поклав його на землю, відійшов назад на кілька кроків, щоб розігнатися. А я, не чекаючи, доки він ударить, ухопив м'яча й спритно підкинув його під ноги Якубова, що стояв поблизу.

— Бий, Якубов, бий, роззяво! — завили болільники.

Якубов заплющився від хвилювання і щосили вгатив по м'ячеві. Воротар підлетів високо вгору й шелепнувся на землю, як жаба. Гол! Чудовий, першокласний гол.

Радості болільників «Шолікора» не було меж. Тисячі кепок, тюбетейок і капелюхів