Читати книгу - "Ваше ім'я, майоре?"

Слідом за автобусом ішов маленький броньовик, у ньому їхали лейтенант Пауль Затлінг і троє рядових, озброєних автоматами і ручними гранатами.

Біля Романівки, де шлях виривався з лісу, Шаповал, що сидів у кабіні, попросив водія зупинити машину.

— Десять хвилин на перекур, — оголосив він, і до Рубана півголосом, — орієнтуйся, Іване, все зважуй, помічай, куди саме йти, бо в темряві ж доведеться.

Іван Рубан мовчки кивнув, мовляв, розумію.

А коли на селище лягла густа темінь і став накрапати дощик, Рубан і Рябошапка, озброєні пістолетом, якого Малюк відібрав у свій час у штурмбанфюрера Ганса Шефера, та гранатою, вийшли надвір, немов би для охорони будинків, у яких зупинилися актори ансамблю, самі ж поринули в темряву, перемайнули через город, а там, дай боже ноги.

Ішли на південь, час від часу перевірялися за компасом. У темряві, та ще й по незнайомій місцевості рухатися було важко. Лише за півтори години вони наблизились до залізниці. Але не знали, на якому кілометрі від станції.

Поприсідали. Дощ майже вщух, стояла тиша.

— Тиша оманлива, — прошепотів Рубан, патруль обов’язково чатує десь, може, й недалечко. Рушимо, Олексо, по-пластунськи до самого полотна, все одно мокрі.

Та тільки вони відповзли метрів двадцять, як десь за кілометр — півтора від них здійнялася в небо червона ракета й повисла на кілька секунд, немов на парашуті, освітивши все довкола.

Іван Рубан встиг помітити: ліворуч, куди схилявся вогняний хвіст ракети, залізниця проходить по насипу. Патрулів не видно й не чути. Він підвівся на ноги, прошепотів: «За мною!» і, пригнувшись, кинувся до насипу.

Раптом він різко зупинився:

— Стій-но, Олексо, — й схопив Рябошапку за руку, — тут можуть бути міни, треба обережно.

З хвилину постояли мовчки, прислухалися.

Потім, промацавши перед собою кілька кущиків травички, Рубан знов шепнув другові:

— Іди по моєму сліду.

Так навпомацки вони за кілька хвилин добралися до самих рейок.

Віддихавшись, Іван сказав на вухо Олексі:

— Пильнуй, а я почну копати.

У цей час в Романівці закінчувався концерт. Все йшло як треба, начальство задоволене. Але настрій у Шаповала був пригнічений. Весь вечір непокоїла його настирлива думка: а що коли лейтенанту Затлінгу збреде в голову поцікавитися, де Олекса Рябошапка? Може ж йому забажатися, скажімо, відвідати хворого художнього керівника ансамблю під виглядом піклування про людину? Правда, з Паулем він на рівних, навіть на брудершафт пили. Але зараз лейтенант приїхав сюди не для розваги.

Отак свердлили й свердлили йому мозок тривожні мислі. Шаповал напружено думав, шукав і не знаходив відповіді. Виходить, не все зважено.

Занепокоєність Шаповала помітив лейтенант Затлінг. Коли вщухли оплески на заключний виступ акторів, він підійшов до шефа «Чорномора» й захоплено сказав:

— Добре зіграли, молодці! А ви, Дмитре, ніби не задоволені чимось?

— Та ні, Пауль, я, здається, застудився, — кашлянув, — горло поболює, й щось наче ломить мене.

— Та то не біда, Дмитре, зараз добре погріємося, і все минеться. Старик Кноре — командир запасного полку — запросин нас обох на вечерю. Ходім, — Пауль рішуче взяв Шаповала за руку.

Це трохи відігнало бентежні думки Шаповала. Нервове напруження ніби стихало.

Командир запасного полку Кноре, високий, худорлявий, з великими залисинами й сивими вусами, — одразу видно бувалого вояку, — стрункий, підтягнутий. Ще в першу світову був унтер-офіцером; три роки, — розповідав, — пробув у російському полоні, пам’ятає дещо з російської мови. Зараз йому за п’ятдесят. Має звання полковника, хоч командує запасним полком. Але це анітрішечки не шокувало його. «Чим далі від передової, — говорив він, — тим спокійніше».

Кноре був у захопленні від концерту:

— У такий суворий час і в такій глушині, — мовив полковник, — ви розважили нас музикою, піснею, танцями. Спасибі вам. І ще скажу, — вів далі полковник, — я три роки жив у Росії і не міг навчитися вашої мови. А ви, пане Шаповал, не були ще на моїй батьківщині, а так досконало володієте німецькою мовою. От за те, молодий чоловіче, і честь вам. За ваше здоров’я!

Шаповал уважно слухав полковника, він, здавалося йому, не такий, як інші, — простий, безпосередній, нема в ньому отого чадного нацистського фанатизму, й дивно, що жодного слова не сказав про їхні успіхи на східному фронті й ні разу не вигукнув: «Хайль Гітлер!»

Шаповал чемно подякував полковникові за комплімент, запропонував тост за здоров’я ветерана німецької армії і майже зовсім заспокоївся. Він знав слабість Пауля Затлінга до шнапсу й був певен, що все лейтенантове вивідування буде обмежене оцим щедро накритим столом. І раз у раз наповнював його чарку. А коли той був добре напідпитку, Шаповал вирішив, що час уже йти йому.

— Куди ви так поспішаєте, герр Шаповал, — зауважив Кноре, — з вами так приємно поговорити…

— Щиро дякую, герр полковник, — вклонився Шаповал, — я вважаю за щастя розмову з вами, та ранком треба бути в Приморську — за наказом коменданта «Чорномор» має дати великий концерт для молодих воїнів…

— Цікаво, що то за молоді воїни? — запитливо поглянув полковник на захмелілого Пауля Затлінга. А той розвів руками, мовляв, нічого не знаю.

Шаповал зробив вигляд, що це діло не його розуму, подякував за гостинність і пішов. Думки його зайняті долею побратимів. Де вони, як вони? Тільки ж удвох. Двоє сміливців та темна ніч…

Тим часом Рубан і Рябошапка поспішали. На стику двох рейок вони угризалися між шпалами в щебінь, видовбуючи гніздо для вибухівки. Справа посувалася повільно. Ломиком і топірцем довбати було небезпечно, бо