Читати книгу - "Де батько твій, Адаме?"

— …Ей, Кирюха! Ти кого більше любиш? Блондинок?

— Я Ванду люблю, — невлад зауважив Кирило, розглядаючи Мішеля, немов щойно побачив його уперше. І, коли Савельєв комічно розвів руками (мов, вільному — воля!), раптом, вражаючись власній цікавості, запитав. — Мишко, скажи мені, будь ласка… Чому Казимир такий розумний?

— Так він же піп, — нітрохи не здивувавшись, відповів Мішель.

— Як піп? Який піп?!

— Звичайний. Ну, не зовсім звичайний — розстрига він. Колишній отець Михайло. Ще на початку цього… спокутування узяв та й склав із себе сан. А так: піп собі й піп. Священик. Професор богослів’я, чи що? У нього ще ксива від єпархії була: дозвіл на екзорцизм. Або на щось подібне, не пам’ятаю вже.

— А-а… — почуваючись розумово відсталим, протягнув Кирило.

Розстриг він уявляв якось інакше. В усякому разі, ставний естет Казимир з його сигарами…

Погода радувала: раніше в липні-серпні спека стояла — хоч яєчню на бруківці смаж! А зараз — тінь від кущів, що шалено розрослися, прохолода від крон дерев, легкий вітерець, аромат зелені й квітів. Жоржини, айстри, гладіолуси… Сезон, не сезон — квітнуть. Під вікнами суцільні клумби. Вже майже рай. А скоро буде зовсім, якщо вірити Казимиру.

У нинішньому травні навіть пуху від тополь не було. Тополі є, а пух відсутній.

Проте спокій оминав Кирила. Свербів у душі хитрий черв’ячок, заважав поринути з головою в нірвану пивного добросердя. Слова Мішеля лише додали ваги теоріям колишнього священика. Спокутування первородного гріха; інтеграція душ в єдиного Адама; повсталі не тілесно, але ментально (духовно?!) мерці всередині «пробуджених»; на горизонті майорить Нью-едем з обмеженим контингентом населення… Ось, іде Кирило Сич центром міста — а чи багато перехожих за ті п’ятнадцять хвилин, що він іде, дорогою зустрів? П’ять? Десять?! Три машини проїхали — диво… Знаємо, знаємо: міграція в село, вихід з міст, учили, проходили, самі статейки партачили: з цифрами, з графіками. Але і дещо інше теж знаємо. Йдуть з життя люди похилого віку, хворі, просто втомлені від життя люди — тихо, без мук, без болю і чекання. Юрбами. З усмішкою на вустах. Ляк від такої усмішки проймає. Ніколи, нізащо не навчитися сейфу так посміхатися; ось і здригаємося. Часто йдуть і цілком бадьорі, повні сил здоров’яки. Як пасажири з автобусної зупинки, якщо чекати набридло.

Чекати — на що?!

Може, вони на таксі пересідають?!

Натомість народжувати перестали. Спокійно, байдуже; ніби за непотрібністю закрили виробництво валянок і галош. Рік народження Адамчика був останнім. Кажуть, хтось не полінувався полічити: «останців» на кульці народилися сто сорок чотири тисячі. Покоління праведників? Адам вчора потайки за варенням лазив… чашку розбив — мамину улюблену! Праведник…

— …Наталя Петлівна, вставайте! Ну вставайте з!..

— Вона на’мисне! П’икидаєця!

— Не штовхайся, пампушка!

— Сама пампушка!

— Не хоцю-у-у так глатися! Ну Наталецька Петлівна з!..

— А давайте її водою поллємо! Я в мультику бачив…

— Давайте!..

Чи чув Кирило все це насправді? Або вже потім перезбуджений мозок сам добудував, відтворив перелякано-розгублений хор?

Дітлахи скупчилися над молодою вихователькою, що лежала біля турнічка-рукохода. Світле волосся розсипалося по землі, ліва рука без сил відкинута на край пісочниці, права ніяково підвернута. На обличчі — воскова блідість і застигла, майже дитяча образа. Як же так, все було добре, все було просто чудово, і раптом, ні сіло ні впало… Кирило завмер біля низької, акуратно пофарбованої вапном огорожі. Бігти до воріт? — далеко. Він переліз просто через огорожу, але, проламуючись крізь буйний бузок, спіткнувся. Впав. Гострий біль в кісточці. Чорт, як мінімум, розтягнув! Насилу піднявся, чіпляючись за гнучкі, ненадійні гілки, уперто зашкандибав до майданчика.

— Розійдіться.

У тоненькому, гнучкому голосі, немов у клинку шпаги, чаїлася прихована сила. Малюки мимоволі розступилися, підкоряючись. Пропускаючи до виховательки — Адама. Наймолодшого. Владіка, його ровесника, батьки вже забрали додому, а Кирило ось, запізнився… Крихітні пальчики упевнено лягли на шию, намацали артерію. Одночасно Адам приклав вухо до грудей жінки, п’ять-шість секунд прислуховувався…

— Ти в доктола глаєшь, так?

Адам не відповів. Мовчки схопився на ноги і, відштовхнувши хлопчиська, який загороджував найкоротший шлях, чкурнув що є сили. У медпункт. Це з’ясувалося досить швидко, але не відразу.

Тут діти нарешті помітили Кирила, який шкутильгав до них.

— Дядько Ки’ил, дядько Ки’ил! Наталя Петлівна!.. вона!..

— А вас Адам утік!

— Де медсестра?!

— Вона не сестла, вона — тітка доктол…

— У мене сестла… Танюська…

— Біжіть хто-небудь за нею швидше! Я ногу підвернув, не можу швидко…

— Я! Я побіжу! — два величезні блакитні банти на соломі кісок, широко розкриті очі-волошки, і ластовиння, ластовиння… — Я біжу, дядько Ки’ил!

Дівчинка помчала до корпусу. Кирило нарешті дошкандибав до потерпілої, невміло кинувся мацати пульс.

— У неї серце. Відмовило. Я зараз, зараз, — поряд стояв задиханий Адам. Серйозний і зібраний, з великою картонною коробкою в руках. У коробці — шприци, якісь баночки, ампули, вата, бинт…

Чужа, доросла людина.

— Дай сюди! — акуратно поставивши коробку з медикаментами на землю, Адам безцеремонно вихопив з чиїхось рук плюшевого ведмедя-товстуна. Із зусиллям підсунув виховательці під голову. — Тато, роби їй непрямий масаж серця. І штучне дихання. Я поки шприц приготую. Повинні встигнути… Ну, давай, чого дивишся!

Кирило підкорявся, не встигнувши усвідомити, що підкоряється. Як щеня, на яке гарикнув низький, але старий і досвідчений пес. Діти принишкли, трохи позадкували і стали мовчки спостерігати за тим, що відбувається. Відлетіли два гудзики з кофтини. Напівпрозорий бюстгальтер. Чудові груди… «Рядовий Сич, м-мати твою! Відставити!» Чотири поштовхи — один вдих; чотири — один… Так учили на коротких медичних курсах для населення. Точніше, навіть не його вчили — бачив,