Читати книгу - "Дисертація лейтенанта Шпильового"

— Отут, — сказала Нюра, показавши на зелену хвіртку.

Я постукав. Чекати довелося довгенько. В глибині подвір'я валували собаки. Дзенькнула клямка, і на порозі з’явилась огрядна жінка. Побачивши нас, вона, здавалось, не здивувалася.

— Вас із готелю прислали?

— Власне кажучи, ні, — відповів я.

— Тоді мушу сказати, що за ліжко я беру карбованець на добу. Будете вдвох жити чи окремо?

Вона уважно оглянула мене і Нюру.

— Ми… не жити. Я хотів спитати, чи не поселявся у вас кореспондент, чорнявий такий, невисокий.

Жінка знизала плечима:

— А дідько їх знає, хто вони такі. А тільки чорнявого нема. Є один постоялець, та він не чорний, а рудий.

«Хитрує тітка», — подумав я, а сам спитав:

— Давно живе?

— Третій день. Він ще й не прописався. Каже, буду постійну квартиру шукати. А я постійних не держу. У мене ліжка здаються.

— Ну, що ж, вибачте, — сказав я і на всякий випадок спитав: — А прізвища постояльця ви не знаєте?

Жінка на мить задумалась і відповіла:

— Петрищев Матвій Григорович.

— Петрищев? Матвій?!

Нюра стояла приголомшена. Господиня раптом у чомусь запідозрила нас:

— А вам яке до всього діло?.. Прізвище потрібне… Не хочете зупинятися в мене, то йдіть, куди йдете.

Я тупцював на місці, не знаючи, що робити. Першою опам'яталася Нюра. Вона схопила мене за руку і повела од хвіртки.

— Треба товаришу Танюшину розповісти, — прошепотіла Нюра. Вона вже бувала в нього, розповідала про кореспондента.

Так, це було розумне і єдине рішення в цій ситуації. Чому це Матвій так несподівано опинився у Волногорську? Чому він не побував у Слобідському? Адже там він народився і жив. Усе це було дивно.

Я швидко простував вулицею, і Нюра ледве встигала за мною. Ми завернули за ріг. Нас покликав молодий чоловік у картатій червоній сорочці з закачаними рукавами:

— Товариші!

Ми зупинились. Він підійшов до нас і сказав:

— Прошу документи.

— А ви хто такий?

Він показав книжечку з штампом «Управління державної безпеки».

Потім усе сталося миттю. Невідомо де взялася машина, і не встигли ми отямитись, як опинились у кабінеті Танюшина. Я побачив, що на вилицях полковника перекочуються жовна.

— Хто вас просив іти до цього будинку?

Танюшин був сердитий. У його очах спалахував і згасав холодний вогонь. Я почав бурмотіти щось на зразок: «Товаришка Пасивіна сказала… І я вирішив перевірити…»

— Що перевірити?

— Чи це той чорнявий, про якого нам відомо…

Танюшин стомлено опустився в крісло. Я помітив, що очі і повіки у нього червоні.

— Ну от що, товаришу Шпильовий. Я дуже ціню розумну ініціативу. Розумну. Але коли людина діє всупереч здоровому глузду, то вибачайте. Такі речі я не схвалюю. Здавалось, не було нічого простішого, як зняти трубку і порадитися зі мною. Тим більше, що я вже висловлював вам своє припущення відносно цього чорнявого кореспондента.

Я зрозумів, що зробив невиправдану дурницю. Очевидно, будинок, куди ми хотіли проникнути і де зупинився «Петрищев», був під наглядом. А я все зіпсував. Найстрашніше те, що мені зовсім нічого було сказати на своє виправдання.

Танюшин ходив по кабінету з кутка в куток.

— Ще раз нагадую: у мене є телефон. Не забувайте про це.

І все ж таки Танюшин не розчарувався в мені остаточно. Коли я йому сказав, що в Петрищева у Волногорську була кохана, його це зацікавило.

— Треба неодмінно дізнатись, як її прізвище. Може, вона живе у Волногорську?

Щоб хоч трохи реабілітувати себе в очах полковника, я неквапливо сказав:

— Коли б вона жила тут!

— От ви й уточніть, — усміхнувся Танюшин. — Ви вірите в свої сили?..

— Але Чорнявий…

— 3 Чорнявим ви поспішили, і нам треба було перехопити вас на шляху.

Я мовчав.

Очевидно, подумавши, що я вагаюсь, Танюшин пояснив:

— Звертаюся до вас з цією пропозицією не випадково. Сила наших органів безпеки — в спілкуванні з народом. А хто такий народ? Це ви, Нюра, Скосирєв, голова сільради. Те, що ви не лишились байдужим до справи Петрищева, — закономірність нашого життя.

— Безперечно, — погодився я, — але з чого починати?

— Ідіть до Костіна, він вас проінструктує.

З того, що він підключив мене безпосередньо до Костіна, я зрозумів, що знайомству Матвія з Лізою працівники Управління держбезпеки надають великого значення. І знову копітка, наполеглива праця. За порадою Костіна ми з Нюрою Пасивіною і Марією Андріївною переглянули всі наявні в нашому розпорядженні документи. Нічого підходящого не знайшли.

Знову довелося їхати в Слобідське. Розмовляли з тими, хто колись зустрічався з Матвієм. Ні, про Лізу ніхто нічого не знав. Правда, одна жінка згадала, начебто одного разу Антоніна Петрищева їздила навідати сина і зупинялась у Волногорську на Першотравневій вулиці.

Це вже була зачіпка.

В адресному столі я вибрав адреси всіх Єлизавет, які живуть або коли-небудь жили на Першотравневій. Вийшов досить довгий список. З цим списком ми пішли по будинках.

— Петрищев? Ні, не чула, не знаю.

— Так, жила тут Ліза, але до війни їй було десять років.

Ми почали шукати дівчину, якій у сорок першому було років вісімнадцять-двадцять. Таких довго не траплялось.

Але ось в одному будинку сказали, що жила до війни Ліза, худенька, тендітна. Працювала медсестрою в поліклініці. Здається, приходив до неї моряк. У сорок другому році