Читати книгу - "Російські казки"

Та скільки цар Вислав не намагався утримати Івана-царевича, та ніяк не міг не відпустити його, бо той невідступно прохав. Іван-царевич взяв у батька благословення, вибрав собі коня і вирушив у дорогу.

Їде шляхом-дорогою, близько чи далеко, низько чи високо — швидко казка мовиться, та не швидко діло робиться, — нарешті приїхав він у чисте поле, в зелені луги. А в чистому полі стоїть стовп, а на стовпі написані такі слова: «Хто поїде від стовпа цього прямо, той буде голодний і холодний; хто поїде праворуч, той буде живий і здоровий, а кінь його буде мертвий; а хто поїде ліворуч, той буде сам убитий, а кінь його живий і здоровий лишиться». Іван-царевич прочитав цей напис і поїхав праворуч, маючи на думці: хоч кінь його і вбитий буде, зате сам живий лишиться і згодом може дістати собі іншого коня. Він їхав день, другий і третій — раптом вийшов йому назустріч величезний сірий вовк і сказав:

— Ох нерозумний ти, молодий юначе, Іване-царевичу! Ти ж читав, що на стовпі написано, що кінь твій буде мертвий; то навіщо сюди їдеш?

Вовк вимовив ці слова, розідрав коня Івана-царевича навпіл і пішов геть.

Іван-царевич дуже зажурився за своїм конем, заплакав гірко і пішов пішки. Він ішов весь день і стомився невимовно, і тільки-но хотів присісти відпочити, як догнав його сірий вовк і сказав йому:

— Шкода мені, Іване-царевичу, що ти, йдучи пішки, заморився; шкода, що я розідрав твого доброго коня. Тож сідай на мене і скажи, куди тебе везти й навіщо.

Іван-царевич сказав сірому вовку, куди йому їхати треба, і сірий вовк помчав з ним швидше за коня і через деякий час уночі привіз Івана-царевича до кам’яної стіни, не дуже високої, зупинився і сказав:

— Ну, Іване-царевичу, лізь через цю кам’яну стіну. Тут за стіною сад, а в тому саду жар-птиця сидить у золотій клітці. Ти жар-птицю візьми, а золоту клітку не чіпай: якщо клітку візьмеш, то не втечеш звідти, тебе враз піймають!

Іван-царевич переліз через кам’яну стіну в сад, побачив жар-птицю в золотій клітці, і дуже вона його принадила. Дістав птаху з клітки і пішов назад, та потім спам’ятався і сказав сам собі: «Чого ж я взяв жар-птицю без клітки, куди я її посаджу?». Повернувся і тільки-но зняв золоту клітку — зненацька пішов стукіт і гуркіт по всьому саду, ніби до тієї золотої клітки були струни підведені. Вартові враз прокинулись, прибігли в сад, упіймали Івана-царевича з жар-птицею і привели до свого царя, якого звали Долматом.

Цар Долмат дуже розгнівався на Івана-царевича і закричав на нього сердитим голосом:

— Як не соромно тобі, молодий юначе, красти! Хто ти такий і звідки, якого батька син і як тебе на ім’я кличуть?

Іван-царевич йому мовив:

— Я із царства Виславового, син царя Вислава Андроновича, а звати мене Іван-царевич. Твоя жар-птиця унадилась до нас літати в сад щоночі і зривати з батькової улюбленої яблуні золоті яблучка і майже все дерево зіпсувала; для того послав мене мій батько, щоб відшукати жар-птицю і до нього привезти.

— Ох ти, молодий юначе, Іване-царевичу, — мовив цар Долмат, — та чи гоже робити так, як ти вчинив? Ти б прийшов до мене, я б тобі жар-птицю чесно віддав. А тепер чи добре буде, як я розпущу в усі держави про тебе поголос, як ти в моїй державі нечесно вчинив? Утім послухай, Іване-царевичу! Якщо ти послужиш мені службу — з’їздиш за тридев’ять земель, у тридесяте царство, і добудеш мені від царя Афрона коня золотогривого, то я тобі твою провину вибачу і жар-птицю тобі з великою честю віддам. А якщо не зробиш цього, то сповіщу про тебе в усі держави, що ти нечестивий злодій.

Іван-царевич пішов від царя Долмата дуже зажурений, пообіцявши йому добути коня золотогривого.

Прийшов він до сірого вовка і розповів йому про все, що йому цар Долмат казав.

— Ох нерозумний ти, молодий юначе, Іване-царевичу! — мовив йому сірий вовк. — Чого ти слова мого не послухався і взяв золоту клітку?

— Завинив я перед тобою, — сказав вовку Іван-царевич.

— Гаразд, хай буде так! — мовив сірий вовк. — Сідай на мене, я тебе відвезу, куди тобі потрібно.

Іван-царевич сів сірому вовку на спину, і вовк побіг що було сили. Біг він довго чи ні, нарешті прибіг вночі у державу царя Афрона. І, підійшовши до білокам’яних царських стаєнь, сірий вовк Івану-царевичу сказав:

— Іди, Іване-царевичу, в ці білокам’яні стайні (зараз вартові конюхи всі міцно сплять!) і бери ти коня золотогривого. Тільки тут на стіні висить золота вуздечка, ти її не бери, бо буде тобі горе.

Іван-царевич, увійшовши в білокам’яні стайні, взяв коня і пішов було назад; та побачив на стіні золоту вуздечку і так її вподобав, що зняв її з цвяха, і тільки-но зняв — зненацька пішов стукіт і гуркіт по всіх стайнях, бо до тієї вуздечки були струни підведені. Вартові конюхи враз прокинулись, прибігли, Івана-царевича упіймали і повели до царя Афрона. Цар Афрон почав його питати:

— Хто ти такий і звідки, якого батька син і як тебе на ім’я кличуть?

На те відповів йому Іван-царевич:

— Я із царства Виславового, син царя Вислава Андроновича, а звати мене Іван-царевич.

— Ох, нерозумний ти Іване-царевичу! — сказав йому цар Афрон. — Хіба ж чинять так чесні лицарі, як ти вчинив? Ти б прийшов до мене, я б тобі коня золотогривого з честю віддав. А тепер чи добре буде, коли я розішлю в усі держави оголосити, як ти нечесно в моїй державі вчинив? Та якщо ти послужиш мені службу, то я тобі цю