Читати книгу - "Емілі виростає"

— Вірите ви чи ні, однак це правда, — мовила вона зверхньо. — Я не збираюся красти у вас сина. Він мені непотрібен, і може йти з вами.

— Передусім я відведу тебе додому, Емілі, — оголосив Тедді. Він схрестив руки на грудях, голову закинув назад — силкувався виглядати так само значущо й статечно, як Емілі. Добре відчував, що це йому не вельми вдається, а втім, постава його таки справила враження на пані Кент. Вона заплакала.

— Іди, іди, — мовила вона з гіркотою. — Іди з нею, а мене покинь.

Тепер гнів охопив Емілі. Якщо ця нерозважлива жінка з такою упертістю прагне сцени, — добре: буде їй сцена.

— Він мені непотрібен, — повторила крижаним голосом. — Тедді, ходи з мамою додому.

— Ага, отже, тепер ти вже й накази йому даєш, — заволала пані Кент, утративши рештки самовладання. Тіло її струшували нестримні ридання. Вона заламувала руки.

— Хай він сам обирає! — викрикнула вона. — Нехай іде з тобою чи вертається додому зі мною. Обирай, Тедді, обирай сам! Ти не мусиш виконувати її волю. Обирай! — і театральним жестом простягнула руки до нещасного Тедді.

Тедді почувався безпорадним і розгубленим, подібно до кожного представника чоловічої статі, коли дві жінки змагаються за нього в його ж присутності. Волів би бути нині за тисячу миль звідси. Яке безталання стати свідком такої сцени, і не лише свідком, а ніби головним персонажем, отже, справжнім посміховищем в очах Емілі! Чому, на Бога, його мати неспроможна поводитись так, як матері інших хлопців? Чому вона аж настільки чутлива і владна? Не було для нього таємницею, що в Чорноводді багато хто називав її «схибленою». Він не вірив у її «схибленість», не допускав навіть такої думки. Але зараз вона ставила його у становище, в яке нормальна мати не поставить свого сина — ніколи, нізащо! Тедді знав достеменно: якщо відпровадить Емілі додому, його мати буде плакати ридма й молитися цілими днями й ночами. А з іншого боку, покинути Емілі напризволяще, дозволити дівчині йти самотою вночі, безлюдною місциною, та ще після моторошної пригоди в церкві — ні, це просто немислимо. Однак неподільною, цілковитою господинею становища нині була саме Емілі. Емілі, розгнівана тим особливим, крижаним гнівом старого Х’юго Муррея, котрий не любив розпорошуватись на порожню балаканину, а неухильно та владно прямував до мети.

— Ви, пані, нерозумна і вкрай себелюбна жінка, — промовила Емілі. — І рано чи пізно доведете сина до того, що він зненавидить власну матір.

— Я себелюбна?! — зойкнула пані Кент. — Та я живу тільки для Тедді, він є всім для мене!

— Ви себелюбна, — не вагаючись, повторила Емілі. Вона стояла випроставшись, очі були майже зовсім чорними, голос — різким. Дивилася справжнім «Мурреївським поглядом», у місячному світлі він здавався особливо грізним. Говорила й сама чудувалася, звідки вона все це знає.

— Вам тільки здається, що ви його любите, насправді ж ви любите лиш саму себе. Ви наче заприсяглися зламати йому життя. Ви не дозволяєте йому їхати до Шрусбері, щоб не завдати собі прикрощів. Ревнощі з’їдають вам серце, і ви вже не пануєте над собою. Ви не здатні пережити найменшої прикрості для добра свого сина. Що ви за мати після цього? Тедді має неабиякий хист до малювання, це всі знають. Ви повинні пишатися тим і дати йому можливість навчатися. Та ви цього не бажаєте, і невдовзі настане день, коли він зненавидить вас.

— Ні, ні! — скрикнула пані Кент. Вона простягала руки, мовби затулялася від примари тієї ненависті. — А ти жорстока, жорстока! Не знаєш, не можеш знати, скільки я вистраждала, який біль крає мені серце. Він, Тедді, — це все, що я маю, — все! Не маю нічого більше, ба навіть спогадів. Ти не розумієш, не годна зрозуміти. Я не можу зректися Тедді.

— Якщо ревнощі й далі будуть вас засліплювати, ви його втратите, — невблаганним голосом сказала Емілі. Доти вона боялася пані Кент, віднині перестала боятися і знала, що вже не боятиметься ніколи. — Ви не зносите все, що він любить, не зносите його друзів, його пса, його малювання. Я знаю це. Але так ви його не втримаєте, пані Кент. Ви загострите ситуацію до краю, і тоді вже пізно буде її виправляти. Надобраніч, Тедді. Дякую, що прийшов мені на допомогу. Надобраніч, пані Кент.

«Надобраніч» Емілі пролунало дуже рішуче і твердо. Відтак вона повернулася й пішла геть, не озираючись. Спершу почувала тільки палкий гнів, потім її огорнула втома — величезна, незборима втома. А тоді відчула, як проймає її остуда. Слабшала з кожною хвилиною. Що діяти? Не посміхалась їй думка рушити до Місячного Серпа: ні, несила їй буде дивитися в очі тітки Елізабет, як вийдуть назовні усі скандальні події, в осередді яких опинилася цієї ночі вона, Емілі. Отож, повернула в напрямку оселі доктора Барнлі. Надвірні двері там ніколи не зачинялися на ключ — Емілі ступила до передпокою, коли вже світало. Будити Ільзу не мало сенсу — ранком вона розповість їй свої пригоди й зобов’яже її мовчати. Не перекаже лиш однієї — чарівної! — фрази Тедді й розмови з пані Кент. Перше було занадто гарним, чудовим, а друге — вкрай неприємним. Хоча… Звісна річ, пані Кент відрізняється від інших жінок, і до неї не можна ставитись надто суворо. Однак зіпсувала, сполошила таку прекрасну, таку неповторну мить, перервала своїми дурощами найчудовіший настрій, здійснення потаємних дівочих мрій. А бідолашний Тедді вочевидь почувався дурником, і передусім цього не могла їй пробачити Емілі.

Засинаючи, вона ще і ще раз подумки переживала події останніх годин. Випадкове ув’язнення в церкві… моторошні відчуття, коли доторкнулася до вологої собачої шерсті… стократ гірші, коли втікала від Причинного Моррісона… порятунок завдяки Тедді… коротка ідилія при місячному світлі… трагікомічне вторгнення матері Тедді, горопашної, хворобливо ревнивої пані Кент.

«Сподіваюсь, я не була з нею занадто суворою, — міркувала Емілі. — Якщо ж була,