Читати книгу - "“Галатея” (укр.), Микола Олександрович Дашкієв"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Нащадок Мафусаїла
Хто він був — великий учений чи дрібний шахрай, обранець долі чи найнещасніша в світі істота? Де кінчались його тверезі, хоч і надто оригінальні, умовиводи і де починалося гарячкове маячіння? Звідки він з’явився і куди зник отой миршавий чоловічок, який так пихато заявив, що він — найстаріший мешканець Землі і проживе найдовше за всіх?
Я запитую про це недарма. Навіть коли я став жертвою містифікації, навіть коли то був спритний пройда, якому тільки й треба було, що попоїсти на мій кошт, я все одно вдячний йому за те, що він привернув мою увагу до однієї з найцікавіших проблем науки. І хай ота пекуча рідина, якою він пригостив мене три з половиною роки тому, зовсім не “еліксир безсмертя”, а можливо, якийсь невідомий наркотик, — дія того препарату була справді надзвичайною, і шкода, якщо його не дослідять вчені. Словом, розповідаючи цю історію, я плекаю надію на ще одну зустріч з “Мафусаїловим нащадком”, як назвав себе мій випадковий знайомий, приховавши своє справжнє ім’я.
Ми познайомились у дуже прозаїчній обстановці, яка, здавалося, абсолютно виключала всяку можливість надзвичайного. Моя неспокійна доля занесла мене якось у невелике селище, розташоване на автостраді Харків—Київ. Я розраховував бути там кілька днів, але впорався за кілька годин і, не знаючи, куди себе подіти, знемагав від нудьги на автобусній станції, чекаючи на київський експрес. Саме там, у буфеті, допиваючи другий кухоль несмачного теплого пива, я й перехопив голодний погляд підстаркуватого чоловіка в благенькому вбранні.
Він дуже вирізнявся серед інших пасажирів. Правда, зовнішність у нього була аж надто звичайна: зморшкувате обличчя з гостреньким червоним носиком; сивуваті пасма волосся; люстриновий піджачок, — ну просто п’яничка-рахівник з якогось периферійного колгоспу та й годі. Але вражали його очі: дуже виразисті, жваві й надто молоді. Коли топ погляд ковзнув по мені, я підсвідомо відчув, що цей чоловік — надзвичайно спостережливий. За якусь частку секунди було оглянуто і мене, — з п’ят до голови, — мій портфель, і блокнот з самопискою на портфелі, і недоїдений “залізобетонний” шніцель, і недопитий кухоль пива. І не тільки оглянуто, а й зважено й оцінено з відповідними висновками.
“Цікавий тип! — подумав я за професійною звичкою письменника пригодницького жанру. — Мабуть, такі очі мусить мати найкваліфікованіший шпигун… А втім, ні. Він зрадив би себе такими очима”.
Кортіло запросити чоловіка до столу, чимось пригостити. Проте було якось незручно, і я, щоб зав’язати знайомство, запитав у нього щось неістотне. Він відповів, присунувся ближче.
— Чи не хочете пива? Правда, тепле.
— Ні. Спасибі… — він пересів до мого столика. — Не п’ю і вам не раджу… А от якби… якби ви почастували мене обідом — був би дуже вдячний.
— Власне, я й сам хотів вам запропонувати. Але…
— Я не задарма. Я заплачу вам хорошим сюжетом. Адже ви письменник, так?
— Вгадали.
— Застерігаю: мій обід коштуватиме дорого, бо апетит у мене великий… А втім, у вас є аж сто сорок сім карбованців сорок п’ять копійок.
— Помилились на сотню.
— Ні, ви просто забули, що у вашій записній книжці, за обкладинкою, лежить сотенна.
Я недовірливо витяг записну книжку, розгорнув… і знизав плечима: справді, з-за обкладинки ледь визирає ріжечок купюри. Коли я її туди запхнув?.. Далебі, не пам’ятаю.
— А тепер перевірте: у лівій кишені вашого піджака лежать чотири десятки, у правій кишені штанів, у гаманці,— п’ятірка, два карбованці, три гривеники, два п’ятаки і п’ять копійок… Ваш автобусний квиток, який ви шукали і не могли знайти, лежить у блокноті між третьою і четвертою сторінками… У вашій самописці — фіолетове чорнило, хоч ще вчора було чорне; позавчора ви удвох з кимось були в кінотеатрі — восьмий ряд, п’яте й шосте місця; днями вас запрошували на нараду письменників-фантастів; у вас є приятель, на ім’я Іван, його телефон Б2–64–56; ви автолюбитель, і два місяці тому автоінспектор пробив вам дірку в талоні; у вас…
— Годі, годі! — замахав я руками, маскуючи удаваним жахом своє справжнє збентеження. — Ви хто — новітній Шерлок Холмс?!
— Надто дрібний масштаб для порівняння! — пхикнув старий. — Якщо й порівнювати, то хіба навпаки.
— То дозвольте ж дізнатись, хто ви.
— Настане час, коли моє ім’я гримітиме на весь світ. Але це буде пізніше. Пізніше… А зараз — навіщо воно вам? Коли хочете — звіть мене нащадком Мафусаїла, був такий біблійний персонаж, що поставив рекорд довголіття. Я — найстаріший з усіх людей Землі; мені щонайменше тисяча років!
— О, ви чудесно збереглися, як на ваш вік!
— Іронізуєте, мій молодий друже? Даремно!.. От якщо ви згадаєте про нашу домовленість і замовите мені попоїсти — я розповім вам таке, що у вас одразу ж зникне бажання кепкувати з мене.
— Перепрошую!.. — я подався до буфетниці замовляти страви.
Хто він, оцей “нащадок Мафусаїла”? Циркач-пенсіонер, якийсь там колишній “маг і чаклун Бен-Алі”? Аматор-гіпнотизер, що звик морочити голову своїм довірливим знайомим?.. Чи просто дрібний аферист?.. На божевільного він не скидається; навпаки, його очі свідчать про гострий аналітичний розум і сильну волю. А вгадав він усе точно аж по дірку в талоні.
Аби “Мафусаїлів нащадок” не закинув мені скупості, я замовив здивованій буфетниці потрійний комплект усіх страв убогого меню і повернувся до свого столика. “Найстаріший мешканець Землі” доїдав мій шніцель.
— Сподіваюсь, ви мені пробачите, — сказав він соромливо. — Я дуже хотів їсти. Мені треба надзвичайно багато їсти, це моє найбільше
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «“Галатея” (укр.), Микола Олександрович Дашкієв», після закриття браузера.