Читати книгу - "Кришталеві дороги, Микола Олександрович Дашкієв"

віддають. Кожному своє: одному йти на обшивку літака, іншому — на футеровку домни. Проте час тепер такий цікавий, що і для старих ніби друга молодість настала: подеколи можуть навіть юним носа втерти!.. Здавалося б, хіба можна змагатися з синтетикою, з усіма отими капронами, нітронами й силонами, що тепліші за вовну, блискучіші за шовк, легші за пух? Але хоч і звабні вони, проте надто тендітні: все їм шкодить — і тепло, і холод, і сонячні промені… і навіть звичайне мило. А не менш красивій і не менш еластичній тканині зі скляного волокна цілком байдуже — чи вогонь, чи мороз, чи кислоти, чи луги — все витримає!.. Труби каналізаційної мережі найкраще робити з золота — довго служитимуть. Та, на жаль, дещо дорогувате воно, отож прокладали нетривкі чавунні. Спробували якось використати синтетичний тефлон — чудово! Але ще кращими — і в десятки разів дешевшими! — виявилися труби з плавленого базальту!.. Тільки титан — метал XX сторіччя — витримує понадзвукову швидкість польоту, не руйнуючись при нагріванні до червоного жару. Але крізь “тепловий бар’єр” він може прорватися лише в тому разі, коли вдягне надійний “кожух” із кераміки!

Парадокс: у вік алюмінію та пластмас промисловий рівень тієї чи іншої країни визначають насамперед не потужністю відповідних галузей виробництва, а загальною вагою використовуваних у техніці алмазів!.. Людство, закладаючи основи первісного суспільства, починало з використання каміння, людство ж і поверталося до його якнайширшого використання, наближаючись до комунізму. Епоха атомної енергетики та завоювання космосу буде разом із тим і епохою торжества мінералів!

Потреба скликати міжнародний форум фахівців усіх галузей використання мінеральних ресурсів планети назрівала давно. Дерево як будівельний матеріал уже зійшло зі сцени, а пластмаси ще не стали такими дешевими, щоб замінити його повністю. Отже, лишалися бетон і скло. А для їх виготовлення потрібні вогнетривкі печі, — дуже дорогі споруди з надто коротким строком життя. Навіть незначне продовження терміну служби кожної з них дало б у масштабах країни величезну економію, а при використанні надстійких вогнетривів ці суми сягнули б астрономічних величин.

Не можна сказати, що вчені світу байдуже обминали проблему створення новітніх вогнетривів. У цій галузі було досягнуто чималих успіхів… але більшість патентів на прогресивну технологію осіли в сейфах Міжнародного скляного картелю, де заправляли насамперед всеєвропейський концерн “Сен-Гобен” та північноамериканська “Пітсбург плейт гласс К°”. Докладаючи всіх зусиль, аби стати повним монополістом силікатної промисловості цілого капіталістичного світу, надмогутній картель не скупився на хабарі й подачки, не зупинявся перед залякуванням, а то й фізичним знищенням усіх, хто міг заподіяти йому шкоду. Через те й не виходили друком монографії про сучасну технологію виробництва скла, — їх, не сперечаючись про ціну, купували ще в рукописах; через те й не з’являлися теоретичні праці щодо перспектив створення нових вогнетривів, — картель добряче платив і за мовчання. Існувала тільки єдина можливість вислизнути з-під жорстокого диктату Міжнародного скляного картелю — скликати всесвітній конгрес силікатників, на якому — хотілося б їм того чи ні — доведеться виступити й наймовчазнішим, а ті, кому затикали рот, одержать високу трибуну: в наш час приховувати свої досягнення, — бодай найсекретніші! — надто рисковано — вихопиться хтось інший і привласнить право на пріоритет. Саме на це, в першу чергу, і розраховував Оргкомітет конгресу.

Сергій Альошин розумів потрібність і важливість такого міжнародного форуму силікатників. Тільки Радянський Союз міг дозволити собі навіть дещо втратити на передчасному розголошенні патентних таємниць, аби дати можливість економічно слабким країнам вирватися з хижацьких обіймів Міжнародного скляного картелю. Кожне таке розголошення обов’язково викличе ланцюгову реакцію розкриття хай уже і другорядних, та все ж дуже важливих виробничих секретів, а також недвозначно покаже напрямок і рівень найпередовіших досліджень у відповідній галузі науки. Але й виплескувати надто багато теж не слід. Мало радості з того, що “Сен-Гобен”, скажімо, на дурничку перехопить щедро подаровану всьому людству чудесну технологічну ідею і, користуючись із свого монопольного становища, тільки зменшить собівартість продукції, водночас підвищивши ціни на неї! Членам нашої делегації на конгресі треба бути не тільки компетентними фахівцями-силікатниками, а й далекоглядними економістами та тонкими дипломатами.

Все це так, все це правильно… але ж через отой проклятущий конгрес усі Сергієві плани пішли шкереберть. Даремно він зволікав з рефератом, маючи перед собою кілька місяців: тоді можна було обміркувати все, не поспішаючи. Тепер, коли до конгресу лишалося кілька днів, довелося облишити всі свої справи, забути про сон і відпочинок. Десь там у лабораторії самовідданий і неуважний Петро Іванович на свій смак і розсуд пече вогнетривкі “пироги” і “паляниці” — нема коли навіть зазирнути до нього, бо кожен пункт реферату потрібно обгрунтувати чи власними формулами і таблицями, чи посиланням на опубліковані праці. Лютує професор Хмара, бо припинилась робота над вогнетривом, але нічого не може закинути Альошину: це його завдання теж “державне”. Марно чекає щовечора Вітя Марченко на зустріч з людиною, яка йому так сподобалась: Сергій повертається додому о другій, на таксі, а о восьмій ранку вже в інститутській бібліотеці.

Та ось кінець кінцем і поставлено крапку. Дванадцять сторінок машинопису — квінтесенція всього, що відомо про досягнення і невдачі в галузі створення надвисоко-температурних вогнетривів, та лаконічний перелік проблем першорядного значення, які необхідно розв’язати. Кожна фраза тексту вивірена й зважена, кожне твердження умотивоване. Реферат повинен справити непогане враження, він серйозний.

Сергій ішов до Оргкомітету з приємним почуттям виконаного обов’язку. Доповісти главі нашої делегації — та й мерщій до лабораторії: конгрес конгресом, а справа не жде. Треба хоч дати якнайдетальніші інструкції Петрові Івановичу на наступний тиждень, щоб не гайнував часу на непотрібні експерименти.

Але в Оргкомітеті Альошина враз запрягли в роботу: подзвоніть такому-то — досі не приніс реферату на затвердження; дізнайтесь у адміністратора готелю “Москва”, чи звільнилися заброньовані для делегатів місця; домовтесь із директором Палацу науки про кіномеханіка на суботній вечір та з начальником річкового порту про екскурсійну “ракету” на недільний ранок. Справ було безліч — і дріб’язкових, і принципово важливих — і всі вони вимагали негайного виконання. Гарячка в Оргкомітеті спала тільки аж надвечір. Втомлений цілоденною метушнею, Сергій уже збирався піти додому, як раптом йому підсунули ще один сюрприз: професор Демчук занедужав, тому групу прикріплених до нього делегатів передаємо вам; ось список; треба кожного з них зустріти, привітати,