Читати книгу - "Право жити, Юрій Вікторович Лоцманенко"

зробив у той час, коли дома була тільки теща працівника пожежної охорони товариша Негасійка. Ганна Макарівна саме мила підлогу. Зненацька відчинилися замкнені двері, і хтось тихо пройшов до вітальні. Викручуючи ганчірку, короткозора Ганна Макарівна порадила гостеві витерти спершу ноги, а потім уже вдиратися до кімнати. Зрештою, гість міг би й привітатися чемненько, — ох, ця вже невихована молодь! — та не стовбичити на вологій підлозі, а роздягнутися й сісти хоча б на цей стілець. Теща працівника пожежної охорони підійшла до мовчазного відвідувача, зойкнула перелякано й чкурнула на кухню. Там вона защепнулася на гачок і для певності підсунула під двері пральну машину. Через годину теща товариша Негасійка насмілилася визирнути з надійної схованки. Квартира була порожня, двері, як звичайно, замкнені, неприємно пахло тільки паленою гумою. Гордість сім’ї, швейна машинка, лежала на підлозі, а біля неї вишикувався блискучий стрій металевих деталей, що досі становили безвідмовний її механізм. Однак найдивовижніше було те, що після несподіваного візиту гостя почав працювати давно й безнадійно зіпсований телевізор. Зображення було таке чітке і яскраве, наче телевізор щойно купили. Саме йшла передача для малят: “Як миші кота з’їли”.

Дивна річ, невідомий прийда чомусь уникав тривалих стосунків з людьми. Він наче і не помічав людей. Його увагу привертали численні механізми — автомобілі, тролейбуси, телевізори й радіоприймачі, навіть торговельні автомати. За кілька хвилин він потрощив сім машин, щоразу вибираючи нову марку. Руйнував він кваліфіковано, з допомогою якогось електрорізального пристрою, хоча ніхто не помітив у гостя ніяких інструментів. А втім, він розрізав металеві чи пластикові деталі лише тоді, коли вони були складної будови або покриті металевим кожухом. Жодного разу прийда не знищив хоча б дві однакові частини.

Перешкод для нього не існувало. Гість миттю розгадував секрети найскладніших замків, відмикав будь-які двері і… зникав. Величезна фізична сила допомагала йому в дивних пошуках. Справді, було таке враження, нібито він щось шукав. Можливо, він шукав усе.

А тим часом повідомлення про порушника та про шкоду, яку він заподіяв, не переставали надходити. Дивна схильність до безглуздого, на перший погляд, руйнування була суспільно небезпечним явищем. Космічний прийда чи просто злочинець, — що б там не було, а порушника треба негайно ізолювати. В крайньому випадку — знищити.

І раптом невідомий щез. Перестали надходити повідомлення про його небезпечні пригоди. Надвечір, правда, з’явилося одне повідомлення, але навряд чи воно мало відношення до залізного привида. Постовий автоінспектор записав номер блакитної “Волги”, яка грубо порушувала правила руху. Не реагуючи на сигнал автоінспектора, “Волга” номер 22–16 із шаленою швидкістю промчала повз нього і розтанула за поворотом на чотирнадцятому кілометрі заміського шосе.

* * *

— Неспокійний у вас вихованець, професоре! — зауважив капітан міліції. — Такого клопоту ми ще ніколи не мали.

Головне управління охорони громадського порядку встановило особу порушника за три години до того, як він зник. Професора Секеча запросили як експерта допомагати у розшуках свого волелюбного робота. На магнітну плівку було записано голос Секеча — Володаря, який наказував утікачеві негайно зупинитися і вимкнути загальне живлення. Машини з магнітофонами одразу виїхали в усі райони міста. На самого професора весь час очікувала чергова машина з оперативною групою.

— Отже, ви запевняєте, професоре, що робот, кінець кінцем, сам повернеться до лабораторії?

— Так. Або впаде, знесилений, коли скінчиться запас енергії в акумуляторах. Якщо тільки не знайде способу поповнити її… а це імовірно.

— Добре, що хоч людей він не чіпає.

— Це виключено. Ще до “народження” робота в його кібернетичний мозок було вкладено безумовний рефлекс шани й поваги до людини та багато інших обмежень-заповідей.

— Однак машини він трощить артистично. Вважайте це за комплімент, шановний професоре. Цигарки?..

— Дякую, у мене свої. Справді, однієї заповіді ми не запрограмували в його мозку. Якої?.. Мені ще треба самому з’ясувати. Скажу тільки — найголовнішої.

Настав вечір, а про втікача не надійшло жодної звістки. Вкрай знервований професор не пішов додому, вмостившись на дивані в кабінеті чергового офіцера. Кіб — так звали волелюбного робота — накоїв чимало шкоди. Дивна схильність до руйнування пояснювалася просто: Кіб прагнув самовдосконалення. Мала дитина теж ламає гарну іграшку з єдиною метою — подивитися, що у неї “всередині”. Заподіяти шкоди безпосередньо людині робот не міг. Але, задовольняючи невтоленну жагу пізнання невідомого, руйнуючи машини й прилади, Кіб завдавав великого клопоту насамперед людям, що користувалися ними й створювали їх — прекрасні й доцільні. Поступово вченому ставало все ясніше, чого саме бракує механічному розумові робота. Недоцільність руйнування доцільного! Так, цієї заповіді не запрограмували в його мозку конструктори. Зрештою, все зводилося до відсутнього ланцюга логічної побудови: доцільне — корисне — прекрасне. Прекрасного руйнувати не можна!..

У тиші міліцейського кабінету професор задрімав. Хтозна, що йому снилося, але на запрошення чергового офіцера негайно прокинутися (міліціонер самовіддано розхитував казенний диван, не наважуючись звичайним способом будити вченого із світовим ім’ям), професор промурмотів щось про дубльовані центри гальмування, які треба докорінно змінити.

— Та прокиньтеся, Петре Петровичу! Зараз їдемо, Кіб знайшовся!

— Знайшли? — зрадів сонний учений.

— Збирайтеся мерщій, хвилин за сорок будемо на місці.

Темно-блакитна “Волга” номер 22–16 стояла в рідколіссі недалеко від траси. Капот машини було піднято. Перед “Волгою” на колінах, безвольно опустивши могутні чорні руки, застиг непорушний Кіб. Жоден індикатор не світився на прозорому блоку життєздатності. Біля Кібових ніг лежала акумуляторна батарея автомобіля, з’єднана дротинками з контактами на грудях робота. Батарея була розряджена.

— Він… помер? — стиха запитав міліціонер.

Щоки професора сіпнулися. Він підійшов ближче, довгим сумним поглядом зміряв непорушну постать, заглянув у блискуче мертве око. Ех, Кібе… Неслухняна, недосвідчена дитино! Ти тягнувся до знань, наче метелик до вогню… і згорів у полум’ї. Проте машини не вмирають. Ти житимеш — для людей, які створили тебе. Ніколи більше не спаде тобі на думку нищити прекрасне. Недоцільно руйнувати доцільне…

— Ви щось сказали?

Учений випростався, усміхнувся офіцерові.

— Так… Кіб не вмер, машини ж не вмирають. А в майбутньому він більше не завдаватиме нам такого клопоту. Відтепер у його молектронній пам’яті буде закарбовано