Читати книгу - "Жінка його мрії, Олесь Ульяненко"

– Ви знаєте такого собі капітана Величка? - запитав зовсім спокійно лейтенант.

– Ні... Але стійте, стійте, - спохопився він. - Здається, це з дочірньої контори. Саме так. Це та, яка працювала і на вас, і на нас, і на державу.

– Ну, не знаю. Але ви точно з ним знайомі? - перепитав лейтенант, усміхнувся і подивився нахабно в очі: ха, не на того напав.

– Якого дідька тобі дався Величко? Бачилися кілька разів. Пив він мало, говорив ще менше. Сидів у кутку під пальмою, - відповів він.

– А ми на ти? Давайте повернемося до вашого сина. Ви його востаннє коли бачили? - чітко повторив він запитання і покрутив склянку, граючи по обижлу пальцем.

– Хм, він досить дорослий, щоб не звітуватися. Подзвонили з телебачення і поцікавилися. І, звісно, мені це видалося дивним, - сигарний дим гидко і липко забивав рота, бля, ніякої втіхи, цей худосочний лейтенантик уміє попсувати кров. Він провів у повітрі сигарою синю дугу диму, повільно, перед обличчям у лейтенанта. Але той продовжував зловтішно мовчати.

І тут до нього навсправжки почало доходити, що він таки попався, вляпався в якесь говновидлово, про котре не знає нічого. Головне, що його зачепив за зябра цей шмаркач, дурніший навіть від його запропалого байстрюка.

– Гаразд. Ми перевіримо ще раз кілька адрес, - лейтенант склав перед собою руки, наче у молитві.

Це невідомо чому його насторожило, і він очима пошукав щось у кімнаті з каштановими шпалерами і жалюгідними меблями.

– Ми? Хто ми? - голос його заскрипів.

– Годі вам, майоре. Зараз не час грати у дитячі війни, - викинув білого прапора лейтенант.

– Хм. Справді. Можна подумати, що у мене з’явилася ще одна плакальниця...

– З вашої розповіді виходить, що Андрій пропав тиждень тому.

– Саме так, лейтенанте. Мудро помітили. Я не хочу долучатися до гри. У мене скорбота, - він витягнув рурочкою губи і повертів головою. - Зрозуміло. У мене скорбота. Печаль за дорогоцінною жіночкою, - його сира, як шматок тіста, голова дивовижним чином застрибала на широких плечах.

– Ясно. Перевіримо ще раз. Останнім його бачив Величко, - лейтенант кахикнув у кулак і знову склав руки у позі комахи богомола.

– Чудово, у нього і запитуйте, а я піду, - і, не втрачаючи цього разу загартованої витримки, він повільно, зі знанням справи допив коньяк, потім встав, і в глухій кімнаті з задрапованими вікнами зарипіли його лаковані черевики.

Напарник лейтенанта відразу перевернув стільця, і воскове обличчя взялося десятком зморщок, які вказували на його внутрішні емоції.

– От падлюка.

– Саме так. Ну і? - напарник витягнув пачку "Прими" з фільтром.

– "Оптіма". Червона? - запитав, хмикнув і розв’язно, як хлопчисько, випустив струмінь сизого диму.

– Ага... Ну і...

– Ага, - передражнив його лейтенант. - Ага. Візьмемося за сина, потім за маму, потім за тата. А потім за нас візьметься гарант.

– Величка як, потрусимо?

– Дай спершу подумати. Дякуючи нашому першому президенту, зараз з таких ікони пишуть.

– Людина звір. Взагалі, точно, звірюка - вона винахідлива, - сказав напарник. - Наш міністр дзвонив. Завтра на сиктим.

– Нє-а. Він цікавився справою, але прикинь, чим там цікавитися? Нічим. Мама померла. Тато у просторі. Синок шляється десь. І що там кому збрело в голову? У?

– Це з пересічними мешканцями. А так, цілий гереушний майор, і весь хвіст, що тягнеться ледь не від царя єгипетського, - помічник переконливо покрутив плечима.

– Якого царя? - знизивши до жартівливого вереску голос, запитав лейтенант.

– Єгипетського. Так візьмемося спочатку за Величка.

– Не треба. Для чого нам підарок з президентської свити? Ми роздушимо цю гадину самі. Відкрутимо голову, - лейтенант міцно стиснув кулак, крутнув уявну голову. - Прийде час, - простягнув руку, вихопив різко сигарету з рота напарника і пустив дим. Стояв і хилитався, переступаючи з носків на п’яти. - Лейтенант засміявся і відкрив вікно. Вузька труба вулиці, зі східцями донизу, чорні клякси людей, чисте небо, як тільки після дощу. Але, холера, на вулиці мороз і сніг.

– Ти пам’ятаєш Величка, в смислі, як він виглядає?

– Ага, - сказав лейтенант. - Облиш.

– Знаєш, - не слухаючи його, зиркаючи на місто, зголоднілим до світла поглядом продовжував говорити напарник, - є така ящірка - василіск. Її ще називають ящіркою Ісуса Христа. Голий цинізм, але так вона і записана. До Ісуса Христа цей василіск не має ніякого відношення, окрім того, що бігає по воді на задніх лапах.

– Х-м-м. Правда? І то не мало. Так кажеш василіск? Щось знайоме. Ага, василіск у Біблії - один з демонів. Дивно. Але влучно помітив. Тобі не здається...

– Коли я дивлюся на цю погань, мене смикає від люті. Я ледь не гавкаю на наші лейтенантські погони і на порожні кишені. Проте, смію запевнити, це впливає на мою працездатність, - напарник швидко порився у пачці, дістав сигарету.

– Т-а-ак, - лейтенант дивився на скляну тінь від вежі на сірому снігу. - Як усе збігається. Аж страшно. Знаєш, а не бачиш. Потім бачиш, а не можеш.

Напарник розвернув стільця і сів спиною до лейтенанта.

– Правда, що його батько відкантував по таборах? - запитав він.

– А кого це цікавить? Мене цікавить син і те смердовиння, що трупними міазмами розходиться довкола, - лейтенант осікся. - Зараз під це працюють усі: тато, мама, а ти сам чого вартий?

– І то правда.

У місті тягнуло морозом, що поз’їдав усі тіні, усіх людей, і лейтенант дратувався, оскома після майора у нього була ще та. Він ненавидів цього чоловіка, як тільки міг, як ненавидів іншу людину, що кілька днів тому зійшла у могилу. І тут прокалатав дзвінок. Довгий