Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Пригода опівночі. Однієї дощової осені, Андрій Гуляшки 📚 - Українською

Читати книгу - "Пригода опівночі. Однієї дощової осені, Андрій Гуляшки"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Пригода опівночі. Однієї дощової осені" автора Андрій Гуляшки. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 18 19 20 ... 70
Перейти на сторінку:
з глибокої улоговини, зарослої папороттю, дзюркотіла по луці, де паслись кооперативні корови. Фатме пішла кудись, а коло корів залишився кирпатий хлопчак.

Було душно. В розжареному повітрі дзижчали дикі бджоли, пурхали метелики. А в тихому видолинку віяло прохолодою, пахло деревієм і полином. Навколо не було ні душі. Тиха річечка щось шепотіла, і тільки шурхотіння камінців під моїми ногами порушувало сонну тишу.

Не пройшов я і десяти кроків, як відчув, що мені перехопило подих. Я не міг ворухнути ні рукою, ні ногою. Саме тоді, коли я звернув ліворуч від заростей папороті, не більш як за десять метрів, перед моїми очима постало дивне видовище. Я заціпенів, не знаючи, що робити. У невеличкій водоймі стояла Фатме і, зачерпуючи пригорщами воду, плескала собі на груди, мружачись від задоволення. На березі, недбало кинуте на каміння, лежало її вбрання.

Не можу сказати, скільки я так стояв — мить чи годину. Але, здається, не більше миті. Фатме помітила мене і збентежилась так само, як і я. Проте дівчина опам'яталась значно швидше, ніж я. Вона приклала мокрий вказівний палець до губ, а другою рукою енергійно замахала. Я не зрозумів, що вона хотіла сказати цим жестом, бо він здався мені дуже невиразним. Я витлумачив його по-своєму: повернувшись, побіг назад, неначе за мною гнався, клацаючи зубами, вовк-самітник. Я почув себе дуже винним перед Фатме.

Уночі я погано спав. Сон тікав сперед моїх очей. Якесь біле марево стояло переді мною. Я вертівся на дощаній лаві, солома шаруділа, а сон мене не брав.

На світанку, почувши, як босі ноги Фатме тупають по долівці, одразу ж бадьоро схопився. Нашвидку одягся і вийшов надвір, щоб помилуватися ясним сонячним сходом. Фатме привітно всміхнулась і кивнула головою на порожні відра. Я схопив їх, побіг до колодязя і, витягаючи воду, знову облив собі ноги до кісточок. А дівчина, дивлячись на мене, весело сміялась, і два разки намиста ходили ходором у неї на грудях. Який гарний був цей рожевий ранок!

Коли настав час гнати корів на пасовище, Фатме байдуже кинула мені через плече:

— Прийдеш опівдні на луку?

Я відчув, як у мене потеплішали щоки, хоч запитання дівчини було зовсім звичайне: що ж тут особливого — прогулянка на луку? Я тільки кивнув головою.

Потім пішов на стайню, де стояв скакун діда Реджепа. Узяв відро й щітку і заходився чистити його так старанно, немов готував для показу на республіканській виставці.

Я не помічав, як минають години. А коли сонце наблизилось до зеніту, почав збирати свої речі. А втім, у мене була тільки ветеринарна сумка і похідний речовий мішок. Я вийшов з села, але не звернув на луку, а попрямував по дорозі, яка вела в Триград.

Було душно. Дзижчали дикі бджоли. Пахло розігрітою травою і квітучою бузиною. Я йшов, постукуючи палицею по дорозі, милувався блакитною далиною, і на душі в мене було так легко й весело, що я навіть почав насвистувати…


10

Одного вечора, повернувшись додому, я застав на подвір'ї дядька Стефана, свого хазяїна, з якимсь чоловіком. Дядько Стефан сидів на колоді і стругав ножем палицю, а незнайомий стояв біля нього, посмоктуючи коротку глиняну люльку і випускаючи з рота густі клуби їдкого диму. Це був високий, сутулуватий і худий, мов жердина, чоловік. Обличчя його заросло, а довгі пожовклі вуса звисали донизу. Одягнутий він був у стареньку, залатану куртку і шаровари з домотканого сукна, які оперізував широкий червоний пояс. Голову прикривав клапоть полотна.

Коли я ввійшов, чоловік втупився в мене великими темними очима, потім похитав головою. Вуса його заворушилися, і він усміхнувся мені трохи грубувато, але добродушно.

— Цей, чи що, хлопець у вас ветеринаром? — спитав він.

Дядько Стефан мовчки кивнув головою.

— Я думав, що в нього борода до пояса, а він такий тендітний і біленький, неначе дівчина! — засміявся чоловік і досить безцеремонно зацмокав язиком.

Потім він почухав зарослу волоссям шию, підняв з землі плетений кошик і, розгорнувши листя, попросив мене глянути всередину. Насподі блищало кілька великих форелей.

— Це ветеринарові, — сказав чоловік і прихильно поплескав мене по плечу.

Я вийняв гроші і спитав, скільки треба платити. Але незнайомець зневажливо махнув рукою:

— Іншим разом!

Поворушив вусами й пішов.

— Хто цей дивак? — спитав я в дядька Стефана.

Дядько Стефан сховав ніж, а палицю, яку стругав, відкинув набік. Помовчав, немов не знаючи, що мені відповісти.

— Цього чоловіка звуть Ракіп Колібаров, — сказав, нарешті, дядько Стефан і нахмурився. — Живе він на краю села, біля дороги, що веде у село Кестен. Але ти краще з ним не зв'язуйся. От і все.

Минув тиждень, другий. Ракіп часто приносив мені рибу, але брав за неї дуже дешево — аби не образити мене. Він справді був диваком! Проте кращого рибалки не було в усьому Триградському районі.


В останній день червня я одержав рекомендованого листа на офіціальному бланку з службовою печаткою. Мене на два місяці відряджали в Софію. Я повинен був прослухати цикл лекцій про останні новини у ветеринарній науці і ознайомитися з різними видами нових ліків. Яка нудота! Я дуже засумував. Я саме збирався побувати у Видлі — відчував, що там потребують моєї допомоги. Крім того, мене спокушала приємна прогулянка по чудових видловських луках. Відверто кажучи, цей лист на бланку з печаткою дуже засмутив мене. Тільки одно втішало — в Софії я побачуся з Абакумом.

Я найняв номер у готелі «Болгарія». Інший ветеринарний лікар зупинився б, напевно, у скромнішому готелі. Але я вирішив поселитися неодмінно в «Болгарії». Не біда, що моїх добових вистачить тільки на те, щоб оплатити номер. До дідька гроші. їх у мене вдосталь: У Триграді, навіть якби я хотів, їх ніде витрачати…

Потім я пішов до Абакума.

Признаюсь, серце моє забилося дужче, коли постукав у двері. На мене погано

1 ... 18 19 20 ... 70
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пригода опівночі. Однієї дощової осені, Андрій Гуляшки», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Пригода опівночі. Однієї дощової осені, Андрій Гуляшки» жанру - 💙 Детективи:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Пригода опівночі. Однієї дощової осені, Андрій Гуляшки"