Читати книгу - "Поеми - т. 4, Франко І. Я."

Лис Микита, гайдамака!

А не хоче йти в мій двір,-

На тортури, під топір!

Най пропаде, мов собака!»

Лис Микита зчулив вуха,

Коло брами пильно слуха

Тих грізних медвежих слів.

«Ех,- гадає,- що б зробити,

Сього дурня раз провчити,

Щоб так гордо не ревів!»

Хитро в шпарку зазирає,

Чи де засідки немає?

Але ні, Бурмило сам!

Ну, тоді він вийшов сміло,

Втіхою лице горіло:

«Вуйку, ах, вітайте ж нам!

Вуйку, ви ж се? Бійтесь бога!

Так далекая дорога,

А такий надворі сквар!

Ви втомились, ви без духа,

Піт вам скрізь тече з кожуха!

Що ж то, наш вельможний цар

Інших вже послів не має,

Що найліпших посилає,

На найстарших труд валить? -

Ну, подвійно рад я тому,

Що хоч раз до мого дому

Гість так чесний загостить.

Суд для мене - з маслом каша!

Знаю-бо, що мудра ваша

Рада захистить мене.

А як ви за мене слово

Скажете, то все готово,

Царський гнів тяжкий мине.

Вуйку, ми ж одного роду!

З вами я в огонь і в воду!

Лиш сю нічку ще заждіть!

Гляньте, небо замрячене,

Ви втомилися, а в мене -

Вибачте - болить живіт».

«А се що тобі, небоже» -

«Ох, вуйцуню, страх негоже!

Я ж пустинник, то й не слід

М'яса їсти. Ось я мушу,

Щоб не брать гріха на душу,

Ссати той обридлий мід».

«Мід? - аж крикнув пан Бурмило.-

Мід обридлий? Божа сило!

Я ж за мід би й душу дав!

Де він? Де його купуєш?

Як мене ним утрактуєш,

Вір - не будеш нарікав».

«Вуйку,- каже Лис,- се жарти!» -

«Жарти? Дай лиш зо три кварти,

То й присягою скріплю!

Мід - се райський корм чудовий!

Все за мід я дать готовий,

Над усе я мід люблю!»

«Га, як так, мій вуйку милий,

То ходім! Хоч в мене сили

Дуже мало - що робить!

Розказ твій - то голос з неба.

Для так чесних гостей треба

Сил, здоровля не щадить.

Недалеко тут - ось тільки

Буде відси зо чверть мильки -

Є багатий хлоп Охрім.

В нього меду тьма безбожна,

Що не то що їсти можна,

Але хоч купайся в нім!»

«Ой! - зітхнув Медвідь Бурмило.-

Аж на серці замлоїло!

Ну, Микито, ну, біжім!»

Сонце сіло вже за гори,

Як добігли до обори,

Де багатий жив Охрім.

На землі там, близь города,

З дуба грубая колода

Бовваніла. Майстер Гринь

Хтів поздовж її лупати,

То й почав з кінця вже гнати

Здоровенний в щілку клин.

З на дві п'яді вже отверта

Щіль була; колода вперта

Про тото не трісла ще,

Лиш від клина заскрипіла,

Ніби зуби заціпила,

Прохрипівши: «Ов, пече!»

«Вуйку! - шепче Лис Микита.-

Ось колода ся відкрита -

Ти пощупай їй під бік!

Хоч крива вона та сіра,

Та в ній меду, що не міра,

Відси й я не раз волік.

Глянь, вже темно по долині.

Хлоп давно лежить в перині,

Тож нічого ти не бійсь!

Їж досхочу в ім'я боже!

Я постою на сторожі…

Ну лиш, сміло в шпарку лізь!»

«Спасибіг тобі, небоже! -

Рік Бурмило.- Стій, щоб, може,

Не надліз який злий дух!

Ой, вже чую запах меду!

Ти, небоже, стань спереду,

На до рук отсей обух!»

І за сим Медвідь Бурмило

Лапи, голову й карчило

В ту широку щіль запхав;

Лис тим часом трах! обухом

Клин із дуба вибив духом,

І Бурмила дуб спіймав.

«У! - сказав дуб.- Є ще сила!»

Гей, як вхопить він Бурмила,

Аж стріщав у нього лоб.

«Вуйку! - крикнув Лис Микита,-

Правда, шпарка знаменита!

Знав, де мід ховати, хлоп».

А Медведя заціпило!

Стогне, сапа мій Бурмило,

Але дуб трима й трима.

Шарпнув вуйко зо три рази,

Затріщали лапи й в'язи,

Але вирвати - дарма!

«Вуйку,- каже Лис,- як чую,

Дуже вам медок смакує,

Та, мабуть, вас муха тне.

Їжте ж, але міру майте,

Бо, як об'їстеся, знайте:

Мід вам пупом поплине».

Та Медведю не до меду!

Крутить задом, а спереду

Дуб держить, мов у кліщах…

То він шарпне, дряпне, смикне,

Далі з болю як не рикне,

Аж почули в небесах.

Лис на кпи його здіймає:

«Бач, як вуйко мій співає!

Вуйку, що за нута се?

Вуйку, вуйку, будьте тихо!

В хаті світло - буде лихо!

Вуйку, хлопа біс несе!»

А Охрім, багач-мужик,

Пробудився,- що за рик?

Виглядає у кватиру -

Що за диво? При колоді

Щось чорніє… Може, злодій!

Хлоп хапає за сокиру.

Вибіг з хати, приглядаєсь:

Се Бурмило борикаєсь!..

Репет підійма Охрім:

«Гей, сюди, сусіди любі!

Ось Медвідь зловився в дубі!

Гей, Медведя бить біжім!»

У! Кипить в селі тривога,

Наче ті вовки з берлога,

Позривались мужики.

В чім хто був, в тім вибігає,

Що попало, те й хапає

Як оружжя до руки.

Як прискочуть до Бурмила -

В сього ціп, у того вила,

В баби кочерга в руках,

А Охрім з тяжким обухом -