Читати книгу - "У війни не жіноче обличчя"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Історія протягом сотень років розбиратиметься: що воно таке? Що це були за люди? Звідки? Ви уявляєте: вагітна йде з міною… Ну, чекала ж вона дитину… Любила, хотіла жити. І, звісно, боялася. Але вона йшла… Не заради Сталіна йшла, а заради своїх дітей. Їхнього майбутнього. Вона не хотіла жити на колінах. Скоритися ворогові… Мабуть, ми були сліпими, і навіть не буду заперечувати, багато чого ми тоді не знали і не розуміли, але ми були сліпими і щирими водночас. Ми складалися з двох частин, з двох життів. Ви маєте це зрозуміти…»
Віра Сергіївна Романовська,
партизанська медсестра
«Починалося літо… Я закінчила медучилище. Отримала диплом. Війна! Одразу викликали до військкомату – і наказ: «Ось вам дві години. Лаштуйтеся. Відправляємо на фронт». Я склала все в одну маленьку валізку.
– Що ви взяли з собою на війну?
– Цукерки.
– Як?
– Повну валізу цукерок. Мені там, у тому селі, до якого мене після училища розподілили, дали підйомні. Гроші були, і я на всі ті гроші купила повну валізу шоколадних цукерок. Я знала, що на війні гроші мені не знадобляться. А нагору поклала фотографію курсу, де всі мої дівчатка. Прийшла до військкомату. Військком запитує: «Куди вас відправити?» Я йому кажу: «А подруга моя куди піде?» Ми з нею разом до Ленінградської області приїхали, вона працювала в сусідньому селі за п’ятнадцять кілометрів. Він сміється: «І вона те саме спитала». Узяв мою валізу, щоб піднести до полуторки, яка везла нас до станції: «Що у вас там таке важке?» – «Цукерки. Повна валіза». Він замовк. Уже не всміхався. Я бачила, що йому ніяково, навіть якось соромно. Це був літній чоловік… Він усвідомлював, куди мене проводжає…»
Марія Василівна Тихомирова,
фельдшерка
«Моя доля відразу вирішилась…
У військкоматі висіло оголошення: «Потрібні шофери». І я закінчила курси шоферів… Шестимісячні… Навіть не зважили, що я вчителька (до війни в педтехнікумі навчалася). Кому під час війни потрібні вчителі? Потрібні солдати. Нас багато дівчаток було, цілий автобат.
Одного разу на навчаннях… Я не можу цього без сліз чомусь згадувати… Була весна. Ми відстрілялися і поверталися. І я нарвала фіалок. Маленький такий букетик. Нарвала і прив’язала його до багнета. Так і йду.
Повернулися до табору. Командир вишикував всіх і викликає мене. Я виходжу… І забула, що в мене фіалки на гвинтівці. А він мене почав лаяти: «Солдату слід бути солдатом, а не рвати квіти». Йому було невтямки, як за таких умов можна про квіти думати. Чоловікові було незрозуміло… Але я фіалки не викинула. Я їх нишком зняла і в кишеню засунула. Мені за ті фіалки дали три наряди поза чергою…
Стою якось на посту. О другій годині прийшли мене змінити, а я відмовилася. Відправила змінника спати: «Ти вдень постоїш, а я зараз». Згодна була простояти всю ніч, до світанку, аби послухати птахів. Тільки вночі щось нагадувало колишнє життя. Мирне.
Коли ми відправлялися на фронт, йшли вулицею, люди стояли стіною: жінки, старі, діти. І всі плакали: «Дівчата йдуть на фронт». Нас ішов цілий батальйон дівчат.
Я – за кермом… Збираємо після бою вбитих, вони по полю розкидані. Усі молоді. Хлопчики. І раптом – дівчина лежить. Убита дівчина… Тут усі замовкають…»
Тамара Іларіонівна Давидович,
сержант, шофер
«Як я лагодилася на фронт… Ви не повірите… Гадала, що ненадовго. Невдовзі ворога переможемо! Взяла єдину спідничину, причому улюблену, дві пари шкарпеток і одні черевички. З Воронежа ми відступали, але я пам’ятаю, як ми забігли до магазину і я купила там собі ще одні черевики на високих підборах. Ось пам’ятаю, що відступаємо, все чорне, димить (але магазин відчинений – диво!), і мені чомусь захотілося купити черевики. Як тепер пам’ятаю, такі вишукані черевички… І парфуми ще купила…
Важко відразу відмовитися від життя, що було раніше. Не серце лише, а весь організм пручався. Пам’ятаю, що радісна вибігла з магазину з тими черевичками. Приємно збуджена. А всюди дим… Гуркіт… Я вже була на війні, але про війну ще думати не хотіла. Не вірила.
А навколо все гриміло…»
Віра Йосипівна Хорева,
військовий хірург
Про побут і буття«Мріяли… Хотіли воювати…
Розмістили нас у вагоні, і почалися заняття. Усе було не таким, як нам уявлялося вдома. Треба було рано вставати, і весь день ти на бігу. А всередині ще жило колишнє життя. Ми обурювалися, коли командир відділення, молодший сержант Гуляєв, що мав чотирьохкласну освіту, вчив нас статуту і вимовляв неправильно окремі слова. Нам здавалося: чого він може навчити? А він учив нас, як не загинути…
Після карантину, перед прийняттям присяги, старшина привіз обмундирування: шинелі, пілотки, гімнастерки, спідниці, замість комбінації – з бязі пошиті по-чоловічому дві сорочки з рукавами, замість обмоток – панчохи та американські важкі черевики з металевими підковами на весь каблук і на носках. У роті за своїм зростом і комплекцією я була найменшою, зріст сто п’ятдесят три сантиметри, взуття тридцять п’ятого розміру, і, звичайно, військова промисловість такі мізерні розміри не шила, а тим паче Америка нам їх не постачала. Мені дісталися черевики сорок другого розміру, взувала і знімала їх, не розшнуровуючи, і такі вони важкі, що я ходила і тягла ноги по землі. Від мого стройового кроку з кам’яної бруківки викрещувалися іскри, і ходьба була подібною до чого завгодно, але не до стройового кроку. Моторошно згадати, яким жахливим був перший марш. Я була готова на подвиг, але не була готова замість тридцять п’ятого взуватися в сорок другий розмір. Це так важко і так негарно! Так негарно!
Командир побачив, як я йду, викликав зі строю:
– Смирнова, як ти ходиш стройовим? Що, тебе не вчили? Чому ти не піднімаєш ноги? Оголошую три наряди поза чергою…
Я відповіла:
– Так, товаришу старший лейтенант, три наряди поза чергою! – Повернулася, щоб іти, і впала. Випала з черевиків… Ноги були до крові стерті…
Тоді й з’ясувалося, що ходити я вже не в змозі. Ротному шевцю Паршину дали наказ зшити мені зі старого плащ-намету чоботи тридцять п’ятого розміру…»
Нонна Олександрівна Смирнова,
рядова, зенітниця
«А скільки траплялося кумедного…
Дисципліна, статути, відзнаки – уся та військова премудрість не давалася відразу. Стоїмо, охороняємо літаки. А в статуті сказано, якщо хто йде, треба затримувати: «Стій, хто йде?» Подружка моя побачила командира полку і гукає: «Стійте, хто йде? Вибачайте, але я стрілятиму!» Уявіть собі. Вона гукає до нього: «Вибачайте, але я стрілятиму!» Вибачайте… Ха-ха-ха…»
Антоніна Григорівна Бондарева,
гвардії лейтенант, старший
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У війни не жіноче обличчя», після закриття браузера.
